— А тепер варто розглянути ще один, дуже ймовірний варіант, — втрутився Ньєрд. — Варіант, що й без того дірявий план Діоніса й Аматерасу провалиться.
— Тоді я звільню всі свої сили, і побачимо, чия візьме, — насуплено відповіла Нікта, замахуючись уявною косою.
Рен за цей час подумки перебрала всі варіанти, в яких вона могла б бути корисною, і врешті тихо сказала:
— Я атакуватиму з вами…
— Ти триматимешся на відстані, — перебив її Закс і усміхнувся. — Власне, хотів би я так сказати й гарантувати тобі безпеку. Але не можу ні того, ні іншого. Тож давай викладемося на повну… Піду пошукаю Енліля й Адіті. Треба з ними все узгодити. Зіґу, ти зі мною?
Вони пішли вдвох швидко, і Рен помітила, що Зіґфрід тепер майже одного зросту із Заксом, проте її думки перервав вигук на два голоси:
— Савітрі!
Ці двоє були, як завжди, сповнені оптимізму. Брюн Ньєрд зависла в повітрі над плечем Гільди. Дівчата усміхалися, мов на святі.
— Брюнгільдо, тут скоро стане небезпечно, пошукай собі затишний куточок, — зауважила Рен, розглядаючи сестру — чи радше сестер — Ніка Ньєрда.
— Знаю, — примара посерйознішала. — Але ми з Гільдою разом у радощах, тож хіба я можу її кинути, щойно попереду виникає небезпека? Ні, Рендалл, ні, так у нашій сім’ї не чинять!
Вона мить повагалась, а тоді підпливла до Ньєрда і провела рукою по його блакитному волоссю. Принаймні спробувала провести, але її пальці пройшли наскрізь, не ворухнувши світлих пасом.
— Я люблю тебе, братику, — пробурмотіла Брюн, ні краплі не розчарована поведінкою своїх пальців.
— Угу. І я тебе, Брюн, — Ньєрд відповів їй усмішкою.
Примарна дівчинка просяяла і защебетала:
— То, коли все закінчиться, давайте зустрінемось і поговоримо втрьох!
— Гаразд. Але поки що я зайнятий, — м’яко відповів Нік. — Бережи себе і простеж, щоб Гільда була в безпеці. Покладаюся на тебе.
— Неодмінно! — голубе волосся хитнулось, і примара попливла над юрбою, а Гільда майнула за нею.
Сонце майже зайшло, відраховуючи останні хвилини спокою. Рен защепила волосся Енлілевою шпилькою.
«Я підтримаю тебе всіма силами», — озвався Хамсін, торкаючись долонь дівчини миготливим тонким дотиком.
«Ми повинні перемогти», — додав внутрішній голос, якого ніколи не долали страхи й сумніви. І Рен йому повірила.
Ця битва була програна ще до того, як почалася. Просто вони за безмовною згодою вирішили стояти до останнього.
Випалена земля у дворі здіймалася чорними валунами, які кровоточили лавою й смолою, як величезні струпи. Холодне зазвичай вечірнє повітря переповнював важкий дим, який виїдав очі і не давав дихати. Стовпи любили похизуватися — цього разу руйнацією, котру принесли з собою.
— Ось і грішники! — Град Богів широко всміхнувся, коли безладні на перший погляд гурти вийшли надвір. На згарище.
Захисна енергія незримими щитами двигтіла довкруж. Та Аматерасу і її колеги волею Стовпів зникли без сліду і не могли втрутитись. А якби й могли — що вони вчинили б?..
Кожен знав, що їх чекає смерть, якщо тільки опустити руки. Проте якщо не опускати їх, вона все одно маячила поряд так яскраво, наче сама богиня погибелі прокралася в ряди студентів. Щоправда, Аматерасу обіцяла: допомога прийде. Скоро. Вчасно.
— Ми прийшли обрати тих, хто стане богами, і тих, хто завершить свій шлях тут і зараз, — повідомила білява панна, наймовчазніша зі Стовпів, котра носила ім’я Вальгалла Меру.
Ніхто вже не вклонявся і не вдавав покори.
Амон досі не пішов у тінь — натомість заціпеніло спостерігав. Його яскраво-помаранчева футболка сяяла, як язичок вогню.
— Якої Мойри він ще тут? — шепнула Нікта, позираючи на бога вина.
Рен стенула плечима. Але тут студентська хвиля сколихнулась — у повітря злетіли стиснуті кулаки, іскри енергії. Брязкіт металу прорізав тишу.
Рука Закса лягла на плече Рен.
— Не відходь від мене. Чула? — струм уколов її плече.
Червоний із золотом шовк, у якому завжди красувалась Адіті, промайнув ліворуч. Енліль, випромінюючи непояснимий спокій, зайняв свою позицію праворуч від Зака. З його зап’ясть звисали, повільно розхитуючись, ланцюги з тягарцями.
Позаду виросла хвиля морозного вітру, і — р-раз — їдкий дим розвіявся від подиху Ньєрда. Волосинки на шкірі стали дибки, але легені перестали горіти.
«Ми не програємо».
Стовпи не зважали на метушню «грішників». Вони недбало сиділи на уламках арок і спостерігали: хто з усмішкою, хто байдуже. У них був увесь час світу.
— Діоніс із вами? — мовила Сансара.