— Ама мені особисто сказала, що вмиває руки, бо їй байдуже до Зіґа.
— Головне, що з ним усе гаразд. А Савітрі виборсається.
— Виборсається, певна річ. Та якби не Нортон, вона б…
— А хто ж очікував, що тиха, спокійна Савітрі така сприйнятлива до чужих емоцій?
— Бо-оги, яка ж вона бліда й виморена! Так і хочеться погладити це прекрасне волосся і закутати її…
— Діонісе, руки геть від моєї підопічної. Це посягання на особистий простір, поки вона сама не може заперечити.
— Ану не волайте! Розбудите ж…
— Уже розбудили… — прохрипіла Рен.
Вона повільно підняла повіки, які здавались надто важкими, і озирнулася. Біла лікарняна стеля. Амон купається в сліпучому ореолі світла, сидячи проти вікна. Ньєрд і Діке застигли біля її ліжка. Нікта на стільці поруч зосереджено протирає Зіґфрідові окуляри…
Рен забило подих, коли погляд знайшов донедавна непритомного одногрупника. Той сидів на сусідньому ліжку і перев’язував на шиї СВІТ.
— О, Савітрі! — Чи не вперше його голос прозвучав без насмішки. — З поверненням.
Когось іще бракувало…
— Діке, директорка вимагає вас із Ньєрдом. І зі звітом, — Закс влетів до палати. Його погляд ковзнув повз Рен. — О, ти вже ожила. Давно час. Відлежуєшся, ніби в нас позапланові вихідні.
Дівчина хотіла огризнутись, але помітила, що долоні рудого студента забинтовані. Тож вона натомість спитала, в яку це халепу Нортон устиг втрапити, поки вона приходила до тями.
— Та він просто кинувся витягати Серце, яке взяло й вимкнулося, — безтурботно пояснила Нікта. — Сам-один рвонув. От і попікся трохи. Ну, до кінця світу загоїться, — хмикнула дівчина.
Амон дозволив собі багатозначне «о-хо-хо».
— Поки ви тут хіхікалки давите, нагадаю, що загроза була серйозною, — гиркнув Закс. — Якби ніхто її не витягнув, то мали б уже по Савітрі.
— То це ти не дав мені… розчинитися там? — Рен уривчасто пригадувала подробиці занурення і була цьому рада. — Хоча ж міг постраждати і… і постраждав, — вона опустила погляд на бинти на хлопцевих руках.
— Що за здивування? — в голосі Закса майнула чи не образа. — За кого ти мене маєш, коли думаєш, що стоятиму збоку та дивитимуся, як ти гробиш себе? — Мить — і гнівна аура вже заполонила всю палату.
— Закі, гей-гей, збав оберти, тут усі на твоєму боці, — примирливо кинув Амон.
Одногрупник пробубнів щось роздратоване, закотив очі до стелі, проте вгамувався. Рен же перевела погляд на Зіґфріда: той широко всміхався, спостерігаючи за іншими, — і це здавалося найпевнішим свідченням його одужання.
Рен довелося провести ніч після проникнення в лікарні — разом із Зіґфрідом. Тож вона скористалася нагодою, щоб розпитати про таємничу хворобу.
— Якщо це станеться ще з кимось, то я хочу допомогти. А допомогти без знань…
Одногрупник зміряв її поблажливим поглядом, але все ж відповів:
— Знання можуть зіграти проти тебе, Савітрі. сильнішає, варто лише заговорити. Ніхто не допоможе — тут є тільки ти і… і , — Зіґфрід постукав себе вказівним пальцем по чолу. — Найкраще, що я можу порадити, — не слухай голосів. Тільки-но вони з’являться, проганяй їх. Ніколи не відповідай на питання. Ніколи не сумнівайся. Ти тут — бо сама прийшла сюди, все інше не має значення. Затямила? Я ось не міг стриматися, став дратівливим і розхитаним, геть забув про свої цілі. І шкодую про це.
— А що там, на іншому боці? — спитала Рен пошепки, користаючи з моменту довірчого спілкування. — Звідки знати, що цей шлях правильний, а не той, куди тебе кликали голоси?
— Заради Тріади, кумедна дівчино, де ти понабиралась оцього? правильного шляху. Є лише один — той, яким ти йдеш уперед. Усі так звані інші шляхи — це вигадка. Певна річ, можна багато собі понавигадувати, уявляючи, до яких вершин привів би «інший шлях». Що ж до мене, то я тут — бо тут Нікта Ромі. А я люблю її понад життя, — Зіґфрід усміхнувся.
Дівчина відвела погляд, знічена його раптовим зізнанням. Ці слова, такі прості й відверті, вмить запевнили Рен: синдром зникнення більше не торкнеться Зіґфріда. Було щось у його темних очах — міцніше від криці.
Нікта
— Народжена в пітьмі, я повернусь в пітьму…
Слова перекочувалися на язику, мов маленька медова намистинка. Нікта покосилась у старе поплямоване дзеркало і дозволила собі позбутися захисту: золотий блиск лінз тут же залила чорна мла.
— Нікого не покличу, нічого не візьму… — наспівала дівчина до свого віддзеркалення, спостерігаючи, як разом із чорною млою на шкіру наповзає сірий наліт, а мідний вогонь волосся топиться в сивій хвилі.