— А ось і наша новенька! — кинув Тесс.
— Несподівана, — додала Медея. Сьогодні вона куталася в коротке пальто з пишним коміром. Різка складка на переніссі «прикрашала» повновиде лице підозрою, втім, Рен була не в гуморі з’ясовувати будь-чий настрій.
— Синдром зникнення! — вона дістала з кишені лист-запрошення і помахала ним у повітрі. — Що це?
— Ходімо, поспілкуємося, — Тесс роззирнувся і першим пірнув сходами вниз, до аудиторії, заповненої чужими нездійсненими мріями.
Рен спустилася з усіма. Щойно вони розташувалися в просторій аудиторії, вона повторила питання.
— Ми ще не зрозуміли, що цей синдром, — роздратовано смикнула плечима Медея. — Але маємо дещо корисне.
Тесс розгорнув перед Рен течку з одним лише аркушем усередині. «Кандидати на зникнення» — прочитала вона про себе.
— Ми знайшли його в кабінеті Аматерасу, — похапцем пояснила Медея. — Якщо бути точними, то знаходили вже кілька разів — оновлений. Розширений.
— Як ви взагалі до її кабінету потрапили? — недовірливо спитала Рен.
— Моя особлива сила прислужилася, — недбало відказала Медея. — Тобі ж відомо вже, що кожен другий тут володіє унікальною навичкою?
— Більш-менш… І що цей список дає? — Рен хотіла почути це, хоча відповідь уже крутилась у неї в голові.
— Ми знаємо, хто повинен померти, — похмуро повідомив Тесс. — Хто серед повинен померти.
Інші студенти неуважно слухали розмову — перемовлялися, гортали книги. Ні краплі не схожі на тих, кого підстерігає смертельна загроза.
— Ми теж не хотіли вірити спершу. Адже сама вже чула це: ти прийшов сюди, ти маєш бути тут. Дурниці, якими вони затуманюють наші голови. Але ті, хто був у найпершому списку, Савітрі, — кількох із них справді вже нема.
— Та вони просто позбуваються нас, — Медея рішуче тріпнула короткими кучерями. — Аматерасу, Одін і вся їхня зграя. Обирають найслабших і знищують.
— Навіщо? — Рен гарячково пробігала очима перелік імен, які подекуди доповнювалися прізвищами, але не скрізь — чи не половина студентів зрікалася минулого і послуговувалася лише іменем.
— Савітрі, ти ж не сліпа! Тут усе тріщить по швах. Помітила вже, скільки закинутих та завжди порожніх аудиторій? Щоразу, коли приходить Вихор, директорка ледь переживає його. Академія просто не може витримати всіх. Наші сили — могутні чи найдрібніші — сукупно зливаються в таку незбориму суміш, що ми мовби сидимо на бочці з порохом. Викладачі знають про це і мусять давати раду. Хай і своїми, жорстокими методами.
— Нас же зарахували, — Рен щоразу хапалася за цю думку, коли її сповивали сумніви.
Проте чорні літери розбігались перед очима, і дівчина безпомильно вихопила зі списку своє ім’я.
— , нас зарахували. Ми є у Словах, — поблажливо погодилася Медея. — Дай здогадаюся: ти достеменно нічого не знаєш про Слова?
Рендалл заперечно похитала головою:
— Мені доводиться наздоганяти всі предмети, тож часу на пошуки інформації про це місце немає, а координаторка не вельми бажає щось відкривати.
— Ох, ну звичайно, вона ж на побігеньках в Аматерасу, координаторка твоя! Загалом Слова — це святиня тутешня. Це мовби звід історій про всіх богів. Їх зберігають у таємниці, аби ми були в рівних умовах та не пишалися минулим. Отже, вся вступна кампанія — лише прикриття, — швидко пояснила Медея. — Нас прийняли, бо ми є у Словах, але потім викладачі потрохи виділяють слабших студентів і… Пам’ятаєш, що сталося з Зіґфрідом? Отаке чекає на всіх нас.
— Аматерасу намагалась його врятувати, — зауважила Рен.
— Ну і? Врятувала? Ні, кинула його напризволяще. Якби не Ромі, то Зіґ уже давно б пішов. Коли це сталося вперше, Аматерасу оголосила, що інформація про «хворобу» шкідлива для студентів, тож потрібно з таким станом речей, — чорнявка закотила очі. — Уявляєш? Але ми не змогли змиритися, Савітрі. Ми, власне… плануємо втекти звідси, — Медея облизала губи.
— Директорка переконувала мене, що втеча загрожує божевіллям, — заперечила Рен, подумки запитуючи себе, а чому вона так залюбки повірила в цю історію Аматерасу.
— Ти багато чого не знаєш про Академію та про плани директорки, люба Рендалл.
Дівчина озирнулася, бо ж почути цей голос — тут і зараз — очікувала найменше. Проте позаду справді стояв Амон Діоніс. Він прихилився до одвірка і сяяв найтеплішою у світі усмішкою.