— Це питання потребує більшої конкретики й вимагає оперування категоріями, в яких я не компетентна… — прошелестіла Діке, старанно уникаючи Нікового погляду. — Послухай, Нортоне, що тобі до смаку, окрім навчання?
— Ще більше навчання! — кинув хлопець і додав: — Ну і ще танці. Там, звідки я родом… Загалом, моя сімейка мала слабкість до пафосних прийомів. Танці були єдиним методом утекти від розмов про політику і нескінченні потоки бабла.
— Ого, то ти багатенький спадкоємець, чи що? — недовірливо спитала Нікта.
— Уже ні, — Закс клацнув пальцями. — Діонісе, поясни, будь ласка, що пов’язує тебе зі зникальниками? Вони мали необережність згадати твоє ім’я тієї ночі.
— Закі, це питання трохи випадає із загального контексту. Краще спитай, де купити таку ж шикарну сорочку, як у мене.
— Не тікай од відповіді. Інакше я використаю цю шикарну сорочку, щоб тебе повісити на оцій гілляці, — Закс поплескав рукою по дереву.
— Ось тобі й маєш: ще нічого не пили, а вже погрози, скандали та розслідування!.. Тоді мушу визнати: я, як і всі, просто підпав під чари Медеїних очей. І заклятих цукерок. Сором згадати.
— А ти згадай. Бо мені з біса цікаво, звідки в Медеї моя книга.
— А які теорії?
— Одна з них сидить переді мною і чеше не червоніючи.
— Не погрожуй мені, Нортоне. Я тут ні до чого, — Амонова аура й не сколихнулася проти Закової злості, проте Діоніс швидко закликав завершити з цим завданням.
— У всіх свої таємниці, — багатозначно мовила Діке, і Рен замислилася, скільки разів вона вловила брехню в їхній розмові — адже вміння відділяти її від правди було унікальною навичкою координаторки.
— Але ж це не заважає нам триматись разом, — Зіґфрід присів біля вогнища і взявся його роздмухувати. — Принаймні поки що.
— Та облиш те вугілля! — втрутилася Нікта. — Зараз усе одно злива бахне!..
Рен підняла голову і щойно помітила, що довкола потемніло — чорні, сливові, сиво-сизі хмари стрімко наповзали на небо, майже торкаючись верхівок дерев. Куди й поділося сонце та погідне тепло.
— Пропоную тікати, — Нікта підняла долоню та піймала краплину. — Хоча-а… вже пізно.
Наче за наказом свавільного бога, хмари розірвались, і бурхлива злива ринула на їхні голови, на верхівки дерев та на гарячу чорну землю, гасячи іскри вогнища.
Діке та Ньєрд по-господарськи кинулися збирати харчі. Нікта досліджувала свою сумку на наявність дощовика. Рен же прикипіла поглядом до різнобарвного неба. Вода била по обличчю й затікала за комір. Небо зайняло вже все довкола, спустившись на землю вогким туманом. І все тут, на землі, здавалось тільки недолугими картонними декораціями-витинанками.
Хмари розітнув спалах. Від нього розбіглось урізнобіч тонке коріння.
«Блискавка схожа на Дерево Життя…» — подумала Рен і здивувалась, що така явна і проста думка раніше її не навідувала. Розгалуження срібних гілок по небу напрочуд скидалося на схему вирощування мрій.
— Нічого не забуваймо і тікаймо звідси! — Діке силкувалася скрутити промокле волосся у вузол і водночас скеровувала, показуючи, де починається непримітна лісова стежка, якою вони прийшли сюди.
— Не мерзни, люба! — Амон опустив свій піджак на плечі Рен, і вона з вдячністю закуталась у сіру тканину, хоч та й слабко зігрівала.
Через стіну води роздивитися щось стало складніше. Вони квацяли по болоту, і здавалося, що дорога назад забирає вдвічі більше часу. Рятівні дерева маячили вже зовсім поряд, коли неприємне відчуття змусило Рендалл спинитися. Попереду височіла фігура Ньєрда, до спини котрого прилипла промокла сорочка. Поруч із хлопцем поспіхом ішла Діке — довгі чорні змії, на які перетворилось її волосся, обліпили худорляву постать.
— Ох, ну звідки стільки болота? — голосно обурювалася Нікта. Її та Зіґфріда ловив боковий зір.
Амон же виявився найспритнішим — він уже махав під покровом лісу. Певно, крізь тіні пробігся. Неприємне відчуття, отже, стосувалось єдиного відсутнього. Рен озирнулася на покинуту галявину, де самотньо бовваніло дерево, на якому до того дрімав Закс. Руді патли досі виднілись поміж гілок. Нік щось гукнув, але його голос розчинявся в шумі дощу.
За мить сліпуче світло залило все — і розбилось об землю. Мовби хтось увімкнув небесні прожектори на повну потужність, а тоді розтрощив їх одним ударом.
— За-а…
«Зак».
Оглушливий удар грому — хтось у височині достеменно ламав хребет світу — заклав вуха, стер голос.
Страх втиснув тіло в землю.
Сон, навіяний чарівним вином, ожив перед очима: тоді, уві сні, він безслідно зник, коли вдарила блискавка.