Болото набилося в ніс. Долоню роздерла гостра каменюка. Руки тремтіли, наче їх сіпав за ниточки невидимий лялькар. У голові стукотіла паніка.
Чиїсь руки — Амонові — підхопили й поставили на ноги. Обличчя Діке сполотніло ще більше, ніж завжди, а Нікта затулила рот руками. «Озирнись!» — наказав внутрішній голос. Тож дівчина озирнулася. Палає дерево. Почорнілі гілки пнуться вгору, ніби руки в благанні. Тріщина розтинає стовбур, ховаючи в собі розпечену лаву.
— Де Зак? — Рен не чула себе й шукала відповідь поглядом.
Ньєрд побіг до дерева, яке, мов свічка, заливало вогнем сірість довкола. Рен незмигно спостерігала за керівником. Дивно, але холод зливи враз відступив. Із розідраної після падіння долоні сочилася кров і крапала в чорну землю. А болю не було — лише гул у голові та глухота.
За хвилину Ньєрд повернувся ні з чим.
— Мож… втекти? — Дівчина знову розрізняла звуки, які тепер здавались гучнішими за грім.
— …інший бік! — із запалом стверджувала Нікта.
Внутрішній голос усотував паніку Рен і натомість запевняв, що хто-хто, а Нортон не постраждає. Що таких нахаб, як він, ніщо не бере. Таким і Тартар за Едем, і блискавка не страшна…
А сон оживав і оживав у думках, і Рен була вже пошкодувала, що пила те Діонісове вино, яке обдарувало її новим, химерним страхом. Страхом, який супроводжувало настирне гупання чорних намистин, що тоді — у сні — зірвалися з браслета й покотились по землі, позначаючи зникнення — ні, не смерть навіть. Але зникнення і стрибок у невідомість.
Закс з’явився зі стіни води й туману, мов примара. Першою його помітила Нікта — власне, вона й заверещала про примару.
— Ромі, заткнись, і так у вухах дзвенить! — гиркнув хлопець, і після цього всі визнали, що то справді Нортон.
Час рушив з місця. Барабанний перестук крапель і холод знову накотилися на Рен. Її полегшене зітхання підкріпили радісним криком Нікта й Амон, які кинулись обіймати одне одного. Винуватець загального хвилювання швидко наблизився до гурту — дівчина щойно помітила подерту сорочку та опіки, які червоними смугами тяглися вгору по руках хлопця, немов чудернацький малюнок.
— Ми вже думали про твій похорон, — Зіґфрід зачудовано окинув поглядом одногрупника.
— Маєш кепський вигляд, — Амон поплескав того по плечу, але Закс скривився і нахилився вперед, наче прагнув уникнути дотику.
— Що сталося? — Ньєрд спостерігав насторожено, наче ще очікував на появу примари.
— Не встиг за вами. А тоді — от як відчув, що зараз щось буде — пощастило сховатися. Там, трохи далі за деревом, є рів, — Закс невизначено махнув рукою. — Отам… Але мене добряче оглушило, та ще й кілька палаючих гілок невдало приземлилися, — він продемонстрував опіки й подерті рукави. — Ходімо вже?
— Згодна! У мене вода в балетках квацяє! — Нікта, задоволена розповіддю, поклала руки на плечі Зіґфріда і рвучко розвернула його в напрямку лісової стежки.
За ними прилаштувався Амон. Ньєрд усе ще спостерігав за Заксом, поки Діке не смикнула його за рукав. Вона зіпнулася навшпиньки і шепнула щось на вухо голові групи.
— І чого ти вирячився на мене, як на Стовпа? — Закс теж помітив уважний погляд.
— Нортоне, годі вбачати ворогів усюди, — прошелестіла Діке.
— У мене є одне питання, — озвався Ньєрд.
— Я слухаю. — Нортонові пальці пірнули вниз і вчепилися в браслет на зап’ясті, який дивом пережив його пригоди.
— Чи відомі тобі твої Слова?
— А чи відомо Ніколасові Ньєрду, що такі запитання неґречно ставити студентові Академії?
Рен, котра ніколи до того не бачила главу явно злим, укололася об його погляд цієї миті. Проте Закс важко зітхнув і пробурмотів:
— Ні. Якщо так кортить знати, то я ще не бачив ані рядка Слів, з яких дізнався б про себе.
Напруга негайно відступила. Ньєрд мовчки кивнув і разом із Діке зашурхотів уперед по стежці — туди, де попереду заливалися сміхом Нікта із Зіґом та Амоном.
— Ходімо вже, — Закс легенько підштовхнув Рен у спину. — Сподіваюся, хоч ти не маєш на думці випитувати в мене таємні зізнання.
Його дотик озвався уколом струму.
— Я не відпущу, — вперто прошипіла Рен.
— Савітрі, не корч із себе героїню!
— Люба, відпусти негайно!
Голоси одногрупників злилися в гомінкий потік, а перед очима все розпливалося крізь призму непроханих сліз. Попри заняття в Діана Керна, Рен потерпала від болю не менше, ніж раніше.
Дівчина міцніше вчепилась у слизьку ручку валізи. Запевняла себе, що не має права здатися. Якщо пощастить — то це закінчиться дуже скоро. Хай везіння ніколи й не сприяло їй. За винятком хіба що того дня, коли автомобіль мав позбавити життя. Лікарі одноголосно визнавали, що це диво не обійшлось без божественного втручання. Рен віднедавна думала так само.