Сьогоднішнє практичне, як і нещодавній пікнік, теж починалось успішно: візит у вимір, витворений Дітою, біганина древнім замком у пошуках валізи (тут Нікта обурювалася, що це не автентично, бо мала б бути скриня). Коли вони знайшли свою валізу, то навіть випереджали інші групи. І саме дорогою назад везіння попрощалось із ними з лунким «брязь!»
Підвісний міст до замку скрипнув і розірвався за якусь мить до того, як Рен — остання з усіх — устигла ступити на тверду землю. Ньєрд, який біг якраз перед нею, послизнувся і випустив валізу. Ніка піймали дві пари рук. А Рен піймала чорну ручку. І разом з валізою шугонула вниз.
Дівчина знала, що її врятують. Знала, що нема справжньої небезпеки в тому, щоби падати з мостів у тренувальних вимірах, бо в цієї прірви немає дна; але однаково інстинкт виживання наказав схопитися за сталевий трос, що раніше був одним із поручнів. Тож вона проїхалася ще трохи вниз, здираючи шкіру на долоні, і повисла на тросі. Той обкрутився довкола її зап’ястя і сповзав разом зі шкірою. Другою рукою дівчина судомно стискала ручку валізи, наче квиток у краще життя.
Вона була б рада вже і впасти вниз, проте зап’ястя, схоплене тросом, не давало змоги виборсатися.
Рен заплющила очі. «Не відпущу», — повторювала за внутрішнім голосом.
Одногрупники кинулися на допомогу. Спершу Закс поривався спуститися по залишках мосту. Проте тільки-но він сильніше смикнув один із тросів, той небезпечно заскрипів, а з місця його кріплення до скелі посипалося каміння.
— Він тебе не витримає, — хитнув головою Зіґфрід.
— То перемісти її сюди.
— І Рен, і валіза — надто габаритні для застосування моєї навички… наразі.
— По скелі теж не спуститися, вона надто крута, — Амон уважно роздивився спуск і розвів руками.
— Витягати назад цей трос ризиковано, — тихо додала Діке.
— Так, Рендалл без руки залишиться. Професор Керн із цим дасть раду, але краще не варто, — погодився Ньєрд. — Якщо Савітрі випустить валізу, то їй буде легше провисіти там решту часу.
— То змусь її позбутися тієї цеглини, — буркнув Закс і схилився над прірвою. — Агов, Савітрі, та годі вже! Ти себе що — Зіркою уявила?
— Гірше! — Рен задерла голову й усміхнулася. Їй здалося, що навіть СВІТ на шиї поважчав. — Я, Нортоне, уявила, що переможу!
Нарешті золотаве світло блимнуло й усе довкола поглинув вир сіро-білих барв.
— Увага, любчики, час вичерпано! — дзвінкий голос професорки Діти ще на мить затримав свідомість Рен, перш ніж та пурхнула геть.
Недоладні фігури в білому ходили колами. Вони спліталися руками і, мабуть, танцювали. А може, бились. У когось був спис, у когось — меч, а в когось — долоні, повні блискавок, посірілих від часу. Довкола розпускались невідомі квіти і сходило золоте сонце. Люди танцювали. Боги танцювали. Зірки танцювали.
Рен кліпнула кілька разів, і чарівне видиво перетворилося на пошарпану фреску на стелі. Стеля здавалася незнайомою, хоча, певна річ, то була все ще Академія.
— Доброго ранку? — хрипким спросоння голосом спитала вона, сподіваючись, що хтось тут є.
І хтось був.
— Тс-с… тихо-тихенько, — професор Керн поклав кістляву руку на чоло Рен. — Нарешті ви по-овернулися до нас, жертво недосконалих практичних Афродіти.
Дівчина спробувала підвестися, спираючись на лікті, але обидві руки прострелило болем, і вона впала назад на м’який диван, який пахнув м’ятою.
— Перевчилися, — замислено похитав головою викладач і додав: — Руки не навантажувати два-три дні. Мазь під бинтами скоро висохне. Завтра зайти й замінити. З само-ого ранку. І жодних проблем не буде.
Рен чемно кивнула. Ниття розповзалося вгору до плечей, але вона визнала його цілком стерпним.
— А чому я тут? — спитала вона у викладача, оглядаючи його кабінет, всуціль вкритий гіпнотичними шпалерами зелених барв, як соковита галявина. Усі стіни рясніли пучками трав, і Рен могла заприсягнутися, що десь поряд жебонить джерело.
— Бо я головний лікар в Академії, — пояснив професор Діан. — А це мій кабінет. Зветься Лусмаг. І якщо вам кортить дізнатися про будь-яку з трьохсот шістдесяти п’яти цілющих трав, то ви можете зазирати до мене у вільний від навчання час.
Зараз погляд викладача не здавався ні гострим, ні холодним, як під час занять.
— Ваші одногрупники чекають, — він вказав рукою на вихід.