— Маємо для вас кілька новин! — повідомила Аматерасу.
Обіруч від неї стояли і викладачі, серед яких дівчина помітила широку усмішку доцента Торарея — його радісне збудження переконувало, що принаймні одна новина має стосуватися нового викладача.
— Передусім дозвольте вас привітати: всі живі, переважно здорові і часом відповідально ставляться до навчання. Тож ми дійшли висновку, що ви готові продовжувати, — Аматерасу зробила значущу паузу. — Рівно за два тижні ми знімемо наступний ліміт.
Цього разу голос директорки потонув у збудженому шумі. Студенти раділи, перешіптувались або стурбовано роззирались, та байдужих облич не лишилось. Рен уже знала, що ліміти в Академії обмежували божественні сили, щоб усі тутешні мешканці могли потрохи освоюватись і до пори уникати небезпек, які ховались у глибинах їхніх душ.
— Зі зняттям ліміту вводиться заборона на проникнення, оскільки вони надто небезпечні в сукупності з напливом нових сил… А тепер дозвольте представити: ваш новий викладач — пан доцент Торарей, — Аматерасу жестом показала в бік уже знайомого Рен чоловіка, який із захватом позирав на студентський натовп.
— Я викладатиму стихії. Дочекатися не можу початку наших занять! — заявив новий викладач і твердо пообіцяв: — Ви в мене бідні будете. Всі.
— Дякую, йдемо далі, — буденно кивнула директорка. — З нагоди того, що ви дожили до зняття ліміту, а викладачі зібрались у повному складі і ми відновили бальну залу, починаємо підготовку до свята.
Цього разу заклик до тиші не зміг здолати студентських овацій.
— Бал — це ж бал? — захоплено спитала Рен у Нікти.
Дівчинка, яка завжди була першою (після Амона), коли йшлося про розваги, цього разу не зраділа.
— Ага. Це той самий бал, — у її голосі не чулося захвату. Як, утім, і в голосі директорки.
— Отже, ми побачимо легендарне свято та найяскравішу традицію Академії, — усміхнулася Рен і помітила блідість одногрупниці. — Ти недобре почуваєшся?
— Та ні, пречудово, — Нікта замислено роздивлялася щось удалині. — Бал Трьох Гостей… Знаєш, чому його так називають?
— Мабуть, тоді хтось приходить у гості, і він…
— Не він. , — шепнула Нікта так, мовби добре знала майбутніх візитерів. — Їх завжди троє.
Після урочистого оголошення Нікта одразу ж зазирнула до директорки, тож Рен знудьговано гуляла коридором, чекаючи на неї, щоб разом вирушити в бібліотеку. Коли двері нарешті відчинились, дівчина встигла ненароком почути шматок розмови:
— …не посміють. Правила на нашому боці. Прецедентів не було, — швидко і впевнено говорила Аматерасу.
— Добре. Зі свого боку обіцяю бездоганну стриманість. Хорошого дня.
Міднокоса Ромі вистрибом вибігла з кабінету.
— Сталося щось хороше? — поцікавилась Рен.
— Не сталося нічого поганого — цього вже досить! — енергійно заявила Нікта. Її очі золотіли особливо яскраво, наче вона щойно їх підсвітила. — Уперед! Вчитися!
Проте сказати «вчитися» було легше, ніж серйозно засісти за книжки.
— Дощ добряче відволікає, — Рен перегорнула сторінку підручника з історії Академії і глянула у вікно. Краплі стукотіли гучно й безперестанно.
Нікта відгукнулася невиразним бурмотінням з-під шарфа. Зіґфрід виявився багатослівнішим:
— Слухай, Савітрі, а може, ти помрієш про те, щоб зараз вийшло сонце, і здійсниш це?
— Ти так знущаєшся чи дійсно не запам’ятав базових правил? — хмикнула Рен. — У мене не вийде. Мрієростам заборонено вирощувати власні бажання. Та й зміна погоди вимагає шалених ресурсів.
Зіґфрід криво посміхнувся.
— Але ти освоювала це в коледжі. Я так розумію, що не один рік. То скажи мені: для чого шліфувати вміння, яке нічим не може прислужитися тобі — лише іншим?
— Саме для цього. Воно може прислужитися іншим. А ще — це дуже особливе відчуття.
— То чому власні мрії — не можна? — Нікта визирнула з-за підручника. — Це ж так зручно! Просвіти нас, о найкраща випускнице коледжу мрієростів! Бо Лакшмі з її постійними хворобами навряд чи колись навчить нас хоч чогось.
— Той, хто вирощує власні мрії, загине від них чи щось таке. А ще є віддача за перевищення своїх повноважень і порушення природного перебігу подій… Це занотовано ще в найдавніших правилах мрієростів.