— Ну й одоробло ти, Нортоне, — видихнула Рен із полегшенням, що врешті усвідомила це так ясно.
— А ти хіба не знала? — посміхнувся він, і на цьому розмову було завершено, ниточку — обітнуто, а настрій — зіпсовано.
Закупи до балу розвіяли смутний настрій Рен після сварки із Заксом. Придбана сукня відрізнялася від того, що дівчина уявляла собі раніше, проте підсвідомо їй і хотілося відрізнятися від себе минулої. Однаково вона не могла дізнатися, що вподобала б колишня Рендалл Савітрі — та, яка жила до аварії.
Наступного дня Амон без вагань погодився допомогти з танцями і — на відміну від декого — не зробив їй жодного критичного зауваження, хоча дівчина не раз наступала йому на ноги.
— Люба Рендалл, у нас попереду — довгий шлях, настільки довгий, важкий та захопливий, що це просто грішно — перейматися тим, що ти відтопчеш носаки мого взуття, — пояснив він зі звичною теплою усмішкою. — До того ж у тебе чудово виходить!
Рен іще намагалася розпитатись у хлопця про обіцяну історію, проте Амон запевнив, що обіцяна історія нікуди не втече, а в нього завал. Після третього питання, яке залишилося без відповіді, дівчина вирішила, що боги з ним — не хоче Діоніс відкривати їй своїх таємничих справ, то й нехай.
Часом її ще шпикала злість від згадки про останню розмову із Заксом: нахаба! А вона ще так поривалася виростити його мрію… Звичайно, в глибині душі Рен чудово розуміла, що ця мрія мала стати містком між нею і вогняним одногрупником — і вона хотіла вибудувати той місток уже так довго, що й забула, що його слід вести з обох боків. Інакше ризикуєш дійти до середини й усвідомити, що висиш над прірвою — сам-один, а на іншому боці ніхто не потребує ні твоєї жертви, ні твого вогню.
У ніч напередодні балу ніяк не вдавалося заснути — то забивало подих, то подушка починала здаватися кам’яною, то світло фар запізнілого авто заливало кімнату. А потім сон таки прийшов, та з ним прийшли і жахіття. Спершу свідомість кинула на незнайомі вулиці, засипані снігом, порожні й сірі. Рен бігла. Дихання зривалося, морозне повітря проколювало легені, але нікого не було. Що найгірше, вона так і не могла пригадати, куди так ошаліло летить, і тієї миті щиро ненавиділа свою понівечену пам’ять.
Коли сон ривком переніс Рен в Академію, вона видихнула з полегшенням. Принаймні коридори були знайомі. Здалеку долинули голоси — дівчина кинулась до них. Трохи прочинивши двері в аудиторію, краєм ока помітила там Нікту й Зіґфріда. Одногрупниця ридала.
— Я не хочу назад, — шепотіла вона, захлинаючись. Тонкі пальці спускалися по спині хлопця, наче шукали точку опори. На білій шкірі Зіґфріда, поміж лопаток, чітко проступала пляма у формі липового листка, підсвічена зсередини. Мить — і з плями потекла кров. Мить — і кров уже облизувала ступні Рен. Мить — і піднялася до пояса. Мить — і…
Рендалл двічі кліпнула. Над нею нависала рідна стеля, розграфлена світанковими променями. Дівчина пролежала ще кілька хвилин у тиші, прислухаючись до звуку свого серця, яке стукотіло так, мовби справді щойно подолало забіг зимовим містом.
Тоді змусила себе зірватися з ліжка — сни розвіялися, щойно холодна підлога обпекла ступні. Рен метнулася до шафи. На плічках чекала свого зоряного часу сукня: чорний ліф з округлим вирізом, довгі обтислі рукави — жодного декору. На противагу, пишна молочна спідниця розтікалась у всі боки: коротша спереду, вона спускалась довгим шлейфом аж до п’ят. Поверх неї біліло тонке мереживо, достоту туман.
Вечір обіцяв дива та магію. Поганий сон забувся швидко.
Розділ 12
Коли падає ніч
— Можеш заховати до себе мої зав’язки? — Нікта простягла Рен гумки з двома золотими намистинами. — У мене нема кишень — не думають творці сукенок про практичний бік, аж ніяк!
— Навіщо ти їх із собою брала?
— Це мовби мій талісман. Перший дарунок Зіґфріда, ось.
— Богиня, у якої є талісман… — Рен сховала визначні зав’язки в сумочку. — Забрати не забудь!
Та Нікта вже її не слухала — вона перестрибнула поріг і крутнулася на одній нозі, розкинувши руки.
— О боги-боги-божечки, ми таки маємо бальну залу!
Залу в головному корпусі втиснули із застосуванням воістину незбагненних сил, тож тепер височенна стеля, помережана сплетіннями арок, справляла враження. Колони піднімались ледь не до самого неба, аж доки розчинялись у світлі. Сфери енергії зграями пурхали в повітрі, ніби кулясті пташенята, спускались гірляндами по колонах, висіли гронами на підставках для світильників. Підлогу встеляли мозаїки, а на стінах красувалися фрески й розписи. Віддалік, у протилежному кінці зали, примостили підвищення, де, як вирішила Рен, сидітимуть шановні гості і, мабуть, викладачі. Директорка Аматерасу в багряній із золотом сукні та з двома десятками шпильок у волоссі поки що чекала наодинці, позираючи на вхід. Навіть із відстані Рен помітила, що лице директорки далеке від радісного.