Наступну хвилю атаки істота розсікла одним помахом зброї. Другий помах розрізав повітря зі зловісним дзвоном, а за мить підлогою пролягла тріщина, наче слід драконового кігтя. Хвиля майнула — і всі, хто встиг звестися на ноги, попадали долі, мов шахові фігури, зметені з дошки.
— Ви спробуєте дістатися до неї, ми всі стримуємо, — професор Тот поклав руки на плечі Амонові та Рен.
Діке, Закс і Ньєрд наблизилися до них.
— Пане професоре, у нас бракує людей! Без Зіґфріда…
— Візьміть універсала! Нефтідо! — озирнувся Тот. — Заради глибин Аменті, ходіть сюди!
Нікта тим часом знищувала статуї в іншому кінці зали. Змах коси — порив вітру — і невидимий кіготь дракона розтинав мармурові тіла. З-за руїн вибіг розпатланий хлопець, притискаючи до грудей закривавлену руку, і кинувся до найближчої колони.
— Бідна маленька людинка… яка забажала стати богом…. — проспівала Нікта і клацнула пальцями.
Шматок купола відламався й розбився об плити на підлозі, ховаючи заразом мармурові уламки колони і пораненого студента.
— Це ж не Нікта, ні… — здригнулась Рен, бо внутрішній голос твердив, що Нікта таки.
— Універсалка тут! — дівчина з бездонними бірюзовими очима виринула з тіней попід стіною.
По лезу Ніктиної коси скотилась чорна хвиля і, прорізавши задимлене повітря, врізалась у підлогу. На всі боки сипонули уламки.
Серед студентів виділялась червона пляма — спочатку Рен подумала, що Аматерасу полегшало, але потім помітила золотий спис, босі ноги і зрозуміла, що то Адіті. Зірка Академії рідко показувала свою зброю, та одного разу було достатньо, щоб запам’ятати її.
Погляд майбутньої богині був гострим, як і кінець її списа. І тут Рен зрозуміла. «Ви самі вб’єте її» — сказали Мойри. Бо були певні, що в Академії не зможуть приборкати цю колосальну силу. Тож між життями всіх студентів і життям однієї дівчини виберуть усіх. І Зірка залюбки виконає цей присуд.
— Не збирайтеся великими гуртами! — крикнув Одін. Від його рук розходилося світло, яке накривало студентів.
Куди зникли інші викладачі — Торарей, Нут, Діан та безіменна дівчина, що його супроводжувала, — цього Рен не знала, та була певна, що кожен по-своєму докладається до того, щоб усе тут не розвалилося на друзки.
— Вона з нами бавиться, — похитала головою Адіті й палко зашепотіла до Одіна: — Зніміть хоч один ліміт! Я зможу! Я здолаю її…
Заступник директорки похитав головою заперечно.
— Ви не знаєте, що таке вічна ніч, Агні. І зараз не час на ризиковані експерименти…
— Починаємо, — Рен уловила шепіт Закса, і тієї ж миті відчуття падіння та смоляна темрява заковтнули її.
Хвилі страху накочувались одна за одною. Коліна підгинались і тремтіли. Рен спершу здалося, що вона оглухла, — настільки непроникною була темрява. Усе зовсім… геть не так, як на тренуваннях чи навіть під час занурення у свідомість Зіґфріда. Жодних барв, жодних звуків. Жодного просвіту.
Ось це і ховалося всередині Нікти. Що, коли вона долала та здушувала цю жаску пітьму щодня й щохвилини, аби усміхатися до них?..
Крізь темряву пробігла тріщина, і перед очима Рен з’явилися зала в руїнах та Адіті з золотим списом. В інший момент її зграбна фігура та войовничий блиск темних очей викликали б захоплення. Але зараз Зірка Академії легко відштовхнулась від землі, метнулася вгору й упевнено цілила списом у Нікту.
Проте та завиграшки відхилилась, і золочене лезо пройшло повз.
— Ще одна дурепа, — похитала головою істота в тілі Нікти і змахнула косою.
Адіті зігнулась навпіл. Її шпурнуло назад. Але замість оглушливого удару, котрий для більшості людей закінчився б переламаними кістками, Адіті ухилилася від зіткнення зі стіною.
— Згори від сонця! — шепнула Зірка, котра спалахнула за спиною істоти, й, ні миті не вагаючись, простромила її списом.
Чорна кров закапотіла вниз. Проте Нікта тільки розсміялася, мов рани фізичної оболонки їй нічим не загрожували.
— Вічна ніч існувала задовго до сонця!.. — проспівала вона.
Видиво зникло.
Рен зрозуміла, що в них немає шансів проти цієї вічної ночі. Ні в Зірки, ні в об’єднаних сил студентів. Навіть в Аматерасу, мабуть, немає, коли вона лежить на підлозі і ледь дихає, наче руйнація Академії руйнує її власну душу.
У свідомості все відлунювали слова директорки про те, що Мойри не мали права розтинати нитку життя. Адже давні закони повинні тримати їх у рамках. І директорка твердила, що Зіґфрід виживе, — та хай що б із ним зробили Три Гості, цього виявилося досить, аби вивільнити найтемнішу частину Ніктиної душі.