Яку треба спинити.
Рен згадала про аудиторію, вщент заповнену скляними сферами. І якщо мрія Нікти там… справжня мрія справжньої Нікти… Якщо найсильніший порив її душі зможе вивести до світла…
— Я мушу піти! — крикнула Рен у глуху пустоту.
Ні звуку у відповідь. Ніхто не міг почути її тут — ні одногрупники, ні тим паче Нікта.
— Я знаю, що треба зробити! Аматерасу наказала мені.
Дівчина зціпила зуби і подумки порахувала до десяти. Тиша. Але кожна мить зволікання — це чиєсь життя на волосинці, це спалах списа Адіті та все глибше занурення, з котрого Нікті доведеться повертатися.
Вона не знала, як покидати проникнення самотужки, тож просто почала щосили вириватися — шкіру мовби обдирали живцем. Рен міцно заплющила очі, як робила щоразу у страшних снах, і опинилася знову в поруйнованій бальній залі, просто в серці свого жахіття.
Кинулася до виходу. За спиною золотий спис Адіті і чорна коса Нікти вгризались одне в одного. Від ударних хвиль дівчина двічі падала на коліна. Але обдерті ноги були наразі найменшою проблемою.
Коридори плуталися, туфель Рен позбулася дорогою, правильний шлях вислизав у темряві, та врешті вона непомильно відчула горіння мрій, які завжди приводили в таємну аудиторію.
Розділ 14
Мертві і живі
Закс
Стиснути кулаки, ввігнати нігті в шкіру і відчути біль. Простий спосіб прийти до тями, коли втрачаєш лік часу.
Це проникнення не схоже на жодне інше. Зв’язок, який ледь тримається. Темрява, яка притягує, мовби сильний магніт. Треба було більше читати про Хаос.
Пітьма дратує, як і зриви зв’язку. Але найгірше — чорт, як — скажіть мені хтось — як шукати тут Ромі?
— За-акі!
Це Амон. Єдиний, кого я зараз хоч трохи вловлюю.
— Ньєрд каже, що вперед!..
Вперед то вперед. Розумові видніше. Хоча взагалі я певен, що в цій проклятій темряві йому теж нічого не видно.
За відсутності орієнтації в просторі рухатися важче, ніж здається, але залишмо роздуми керівним ланкам… Без зв’язку погано. Але той факт, що з нами досі все гаразд, означає, що принаймні ніхто не знепритомнів.
Вперед.
Темрява стискає, як сталеві троси. Як ніби вони проростають ізсередини, вириваються назовні поміж ребрами та обплутують.
— Коли ми повернемось, Ромі, то багато про що поговоримо.
Я намагаюсь говорити вголос. Ще сподіваюся, що вона мене почує. Що вона десь тут, у цьому Хаосі. Чи вона і є цей Хаос?
У всіх свої таємниці. Але про таке треба попереджати, Ромі, май совість. Ох, зажди, коли виберемось…
— Люди!
Раптово гучний і чіткий голос Рен.
— Мені лячно!
Ха, а наче мені ні.
— Ще трохи! — відгукується Амон.
— Тримайся, Серце! — повну нісенітницю кричу і я в порожнечу та вир за спиною.
Десь там воно, Серце, тримається.
— Вибачте! Я не можу…
— Савітрі! — цього разу я не намагаюсь придушувати роздратування в голосі, щоб до неї дійшла критичність ситуації.
— Я мушу вийти. Мушу вирватися звідси.
— Рендалл, припини! — я не чую голосів інших, але вірю, що вона послухає мене. Адже сьогодні вона сказала, що…
Щось різко рветься всередині — саме між сталевими дротами і ребрами. Перед очима все заливається червоним. Вона вийшла. Ні, ви погляньте — вона справді вийшла. Але ми ще всередині. Без Серця.
Хвиля вивільнених емоцій — наших і Ніктиних — збиває з ніг, і відсутність контролю над ними одразу стає відчутною.
Приїхали.
«Приїхали, друзяко» — так би ти сказав, правда ж?
Якого біса вона вийшла? Щоб ми всі померли тут? Ні. Вона не могла.
Десь поруч волає Амон.
Вона не хотіла відпускати ту валізу. Вона не хотіла ламати кістки на парах Керна. Рен не могла втекти. Рен — ні…
Емоції Ромі падають надривним криком. І я, здається, зараз оглухну від того, як щось у цій пітьмі волає Зіґфрідове ім’я. Нова хвиля накриває з головою. Червона пелена перед очима стає чорною. А тоді до рук повертається чутливість. Холодний і твердий камінь. Біль у долонях. Шалене запаморочення. Чиїсь голоси. Багато голосів. Подув вітру.
Ми вийшли. Ми виборсалися з того проникнення.
— Нортоне, боги, що сталося? — голос професора Тота схвильований, і, мабуть, небезпідставно.
Намацуючи підлогу та долаючи запаморочення, я стараюсь підвестися на ноги. Роззираюся в пошуках проклятої Савітрі. Та не бачу нічого.
— Пане професоре, чому все ?
Відповіді немає. Натомість хтось — Тот? — торсає мене за плече, біль тут же розбігається струмом по тілу.