— Здається, його осліпило… — стурбований, стишений голос.
Ні. Ви не жартуйте так. Чорт. Не зараз!
— Сядьте, Нортоне, — руки на плечах, наказовий тон. Одін.
Раптовий вибух — поруч. Професор — я майже певен, що то він — відштовхує мене назад — не вдається зберегти рівновагу, тож я безпорадно падаю на спину. Під шкіру входить щось гостре. Тепла кров хлюпає із загрозливою швидкістю, і от у ній уже всі пальці, а вона й далі хляскотить. Або це моя бурхлива уява.
Приїхали.
Спокійно. Це всього лиш моя кров. Кров тече, та я живий. Тот зараз допоможе. Спершу повернути б зір. Але поки що треба зробити щось із Ніктою. Думай, голово. Думай. Думай. Доки Адіті не проламала череп нашій хаотичній панні. Або навпаки.
Думай, Заксе Максиміліане Ардене. Ґайя не чекатиме вічність.
Рен похапцем перебирала десятки скляних куль, намагаючись відчути ауру подруги. «Я знайду тебе, я поверну тебе…» — вона розуміла, що це завдання з галузі неймовірного. Але де, як не в Академії богів, вірити у неймовірне?
З кожною секундою Рендалл усе впевненіше повторювала настанову директорки. Зіґфрід мав вижити. Якщо, звичайно, в його долі нема запису про смерть на балу від сріблистих голок. Та у це дівчина не вірила.
Вона пригадувала ті миті, коли гарно бачила мрії Нікти — і образ Зіґфріда в них. Адже одногрупниця, на відміну від потайного Закса, ніколи не приховувала своїх бажань і радо розповідала про них. Тож Рен знала ауру її мрій як ніхто інший. Але сфер було багато, а часу мало.
На щастя, не минуло й кількох хвилин, як одна з них обпекла, мов виплавлена з розпеченого металу.
— Нікта… — видихнула Рен, притискаючи сферу до себе.
Дівчина швидко зняла довгу сережку з лівого вуха і клацнула замком. На долоню випав брусок крейди для складних випадків. Рендалл розмашисто накреслила на підлозі символ Дерева Життя — давно забуте тремтіння пробігло по кінчиках пальців — і помістила кулю на найвищу гілку, оточуючи її рядом вузлів підтримки. Тоді занурила нігті в глибокий поріз на долоні — звідти скрапнула кров, забризкуючи схему. Кров була завжди найкращим підсиленням, найкращим зв’язком, який об’єднував усе разом.
«А зараз, Савітрі, ти виявиш усі свої навички мрієрости, бо Закс Нортон не визнає провалу», — вона усміхнулась до себе, намагаючись налаштуватись на позитивний лад. СВІТ на шиї тихо подзвонював, ніби всередині нього раптово з’явилася найменша у світі музична скринька.
Рен заплющила очі й уявила Нікту, щасливу й усміхнену, з грайливими іскрами в очах. Вималювала подумки рисочки знайомого обличчя. Відчула, як тепло переповнює її зсередини, і поклала руки обабіч розпеченої сфери. «Я бачу тебе, Нікто…» — вона занурилась у мрію, тремтячи від емоцій, які почали вихлюпуватися так стрімко і так гучно, ніби чужа душа кричала, розриваючись від болю.
Мрія ця вилася, невпорядкована, заплутана і наповнена міріадами вузликів, які переплітались у повному мороці довкола знайомих фігур. Дівчина з осяйними очима заплутувалась у нитках, які її зв’язували, але намагалась дотягтися до іншої постаті, рідної й близької. І це вдавалось. Щоразу вдавалось. Бо їх пов’язувала обіцянка, а обіцянки — це вам не жарти. І було там багато-багато сонячного сяйва, яке розтікалося й струменіло до іншої постаті — її Рен не могла б сплутати ні з ким, ніколи. І тільки аура любові соталася з повітря.
— Подивися сюди… Тут уся ти, Нікс. Справжня.
Рен стиснула руками сферу, і в Дерево Життя почало переливатися золоте світло. На його тлі кров здавалась чорною.
— Подивись сюди! — заволала Рен, не відчуваючи, як обпікає скляна куля.
«Зіґ мертвий…» — долетіло кволе і далеке.
О боги. О бо-оги, вона почула!
— Зіґ живий! Мойри не мають права вбивати його! Згадай це!
«Зіґ покинув мене…»
— Він завжди з тобою! Він… — спогад зісподу вислизнув і заяскрів просто перед очима. — Він — невразливий, Нікс! Він не піддатний жодній фізичній атаці! Це його унікальна навичка!
«Я — породження Хаосу!»
— Ти найяскравіша іскра в цьому світі! — скло під пальцями тріснуло і впилося в шкіру.
Та болю не було.
Рен здалося, що час зупинився — у світлі іскор і скла, яке розсипалось довкола, у світінні на кам’яній підлозі. Зникли вітер і шум, і пекучі порізи, і всі слова цього світу.
— Нікто, чуєш мене? Ти повертайся. Зіґфрід живий, і Мойри не вбили його. Це ілюзія. Це обман. Я знаю. Аматерасу знає. Він тебе любить. Я тебе люблю. Усі тебе люблять. Ти будеш жити і будеш щасливою, навіть коли всередині тебе найтемніша темрява. Повертайся, Нікс.