Відповіді не було, і Рен не знала, добре це чи погано. Вона опустила погляд і наткнулась на власні руки, побиті, закривавлені та пошматовані уламками скла. Запаморочення та рятівна темрява прийшли до неї одночасно.
Стеля лікарні, здавалось, не зміниться навіть після кінця світу. Рендалл повільно розплющила очі, щоб пересвідчитись, що це біле світіння — не інший світ, а лише стеля, і вельми втішилась із цього відкриття.
— О, ви нарешті прокинулися.
Голос директорки. Бал. Мойри…
— Де Нікта? — Рен напружилась, і кожен м’яз відповів болем.
— Головне — спокій, — Аматерасу поклала руки їй на плечі. — Ромі тут, в іншій палаті. З метою безпеки я вирішила ізолювати її, доки це не минеться. Їй вдалося пригасити Хаос, але це погано вплинуло на стан фізичного тіла. Вона зараз бореться за життя, і краще вам цього не бачити.
— Вона переможе. Вона вже перемогла. Пані директорко, ви ж не відрахуєте Нікту після цього?
— Ні. Хоча певна, що буде багато охочих прогнати Ромі з Академії. Вона інша.
— Породження Хаосу? — прошепотіла Рендалл, розуміючи, що хай чиїм би породженням Нікта була, це не змінить для неї нічого.
— Є різні боги. Ромі — богиня темряви й ночі. Але вона прийшла сюди. Тож я не бачила жодних причин зачиняти перед нею двері.
— То була не Нікта, — твердо відповіла дівчина. — Вона не могла б так вчинити. Істота, яка вирвалася назовні…
— Савітрі, — поблажливо всміхнулась директор. — Звикайте до того, що у богів, як і в людей, не одна сторона. Вона зірвалася.
— Але Нікта — і когось убити…
— Могла. Але не вбила. Дякуйте викладачам, які витратили всі сили, щоб вас порятувати й захистити.
— А чому тоді вони не змогли її зупинити? Викладачі ж… всесильні і все таке.
— Ви мали б уже знати: викладачі тратять майже всі свої сили на те, щоб підтримувати рівновагу у світі, де розташована Академія. На те, щоб приховувати її. Щоб стримувати ваші дари. Щоб лікувати ваші рани. Щоб робити можливим неможливе й гарно приховувати це від простих людей довкола. Ми віддаємо вам, студентам, усе. А за таких умов важко залишатися всесильними.
— Ясно, — кивнула дівчина. — Тож ми перемогли. Але що тепер вчинять Мойри?
— Нічого. У їхніх словах було зерно правди: якщо первісна ніч вивільниться, вона завиграшки втопить нас у Хаосі. Нас — і все… все суще. Але є те, чого Мойри не здатні роздивитися: Нікта Ромі могутня. Могутніша за ніч усередині себе. Що ж до Трьох Гостей, вони навідують кожен випуск лише раз. Мойри мають погляд на все, тож поки ніщо не загрожує їхньому спокоєві, воліють не втручатися. Але один раз — один-єдиний раз — я мушу впускати їх сюди. Бо така домовленість. Бо попри все — вони стежать за гармонією і дають нам часом корисні настанови. Бо якщо домовленість порушити, Савітрі, ті, хто до нас прийде натомість, будуть гіршими співрозмовниками, — вуста Аматерасу смикнулися.
Рен знову кивнула і нетерпляче поставила питання, яке мучило її найбільше:
— А як мої одногрупники?
— Вони живі. Професор Керн працює над тим, щоб усі одужали. І над вами він теж добряче попрацював, будьте вдячні… Але тепер перейдемо до неприємного. Рендалл Савітрі, від сьогодні вас відраховано з групи Ніколаса Ньєрда. Це — одностайне рішення її притомних членів.
Частина друга. Хмільне сонце
Розділ 1
На Краю Світу
8058 рік 7 кроку Колеса Долі
— Ми спізнимось, а опісля нас відрахують! Кажу тобі: відрахують! І уколошкають по тому. Не бачити мені більше моря й вільного неба!..
— Гермі, ліпше б ти біг так справно, як язиком ляпаєш!
— Той, хто придумав цю прокляту вежу, був рідкісною скотинякою! — відповів на бігу Гермі.
Він щосили намагався не відставати від друга, але той перелітав кам’яні східці з такою легкістю, наче наприкінці очікувала коштовна нагорода. Біла накидка танцювала на вітрі. Ясно-золоте волосся відблискувало проти сонця.
Він спинився на кілька прольотів вище і вимогливо озирнувся.
— Та лечу я… — Гермі важко сперся на поручень, і від побаченого внизу йому одразу ж запаморочилося в голові.
Кручені сходи спинались аж до верхівки проклятої вежі, як виноградна лоза, що обвила білосніжні стіни.
Хлопець зібрався з силами, відірвався від нагрітих на сонці поручнів і кинувся наздоганяти друга…
Нарешті сходи обірвались — і студенти вибігли на дах. Тут, оточений білими колонами, у невеликій заглибині ховався майданчик, посеред якого розсипались низькі півкруглі столики — єдина аудиторія просто неба, яку директор полюбляв. Або ж він полюбляв спостерігати, як засапані й ледь живі студенти висипались нагору за хвилину до початку лекції. Коли Гермі з другом перебралися через парапет, їхні однокурсники — зо два десятки юнаків — уже порозсідалися довкруж столів на вишитих подушках чи килимках і налаштувалися слухати викладача. Сонце нещадно палило, і від одного погляду на білі накидки різало в очах.