— Отже, ваша нова одногрупниця… — професор Вішну подав руку гості, щоб допомогти їй спуститися до студентів. Проте дівчина, замість прийняти руку викладача, не змигнула оком і переметнулася через парапет.
Гермес не помітив, коли сусід його опинився по той бік аудиторії — мов блискавка. Ніжки богині, замість торкнутися долівки, майнули в повітрі. Юнак піймав дівчину на руки, а тоді обережно опустив.
Богиня — така маленька і тендітна проти студента — здивовано підняла смоляні брови.
— Що ви собі дозволяєте! — гримнув директор. — Що наша гостя подумає про вихованців Академії!
Вішну усміхався. Студенти спостерігали за кожним рухом богині.
— А я кажу, що вона зараз йому вріже… — шепнув Одін до Гермеса.
Гермі промовчав, бо судячи з Одінового виразу обличчя, той волів би, щоб новоприбула врізала і йому.
Дівчина, проте, лише вперла руки в коліна і вклонилася студентові, який піймав її. І представилась:
— Аматерасу но Мікамі. Якіі цікаві у васу методи вітаня.
Говорила вона з акцентом. Юнак, не зводячи погляду з обличчя нової студентки, нахилився і торкнувся губами її руки. Це був дивний рух, неправильний, незнайомий. Він передчував, що такий учинок не минеться, але не зміг себе спинити.
— А я Зевс, — юнак спробував усміхнутися.
— Я запам’ятаю, — стримано кивнула дівчина і повторила на свій манер: — Жі… Зіусу. Зеусу?
Професор Вішну підійшов до директора і зашепотів щось — завжди насуплене обличчя Крона стало ще серйознішим. Гермес замружився і подумки заглушив усі інші звуки, аби розчути викладачів. Дяка богам, унікальна навичка дарувала можливість збирати інформацію непомітно для інших.
— …Вона каже, що без нього ні кроку не ступить.
— Ступить, — відрізав Крон Осс, стежачи за тим, як нова студентка вмощувалася на колінах біля одного зі столиків.
— Пане директоре, він її брат.
— Годі, — голос Крона різонув так, що Гермес мимоволі затулив вуха руками. — Брат, не брат… Мені достатньо вже того, що в Академії буде жінка. Більше — жодних поступок. Цукійомі не пройде крізь Браму.
— Воля ваша, пане директоре, — професор Вішну низько вклонився. Його доброзичливе смагляве обличчя завжди було безтурботним, але зараз там майнула тінь сумнівів. Гермес підпер голову рукою. Він, хоч і не був викладачем, здогадувався, про що говорив директор. І це було зле, ой як зле.
— Хотів би сказати, що не хочу тебе бачити, але от іронія: я тепер не можу бачитинічого, — голос Закса Нортона скидався на скрип заіржавілого механізму.
Рендалл завмерла на порозі палати, заспокоюючи біль у всіх м’язах. Це було найперше місце, куди вона кинулася, щойно професор Діан дозволив їй уставати, і тіло не раділо від таких ривків. Та їй ніяк не сиділося на місці.
Подумати лишень: відрахували! Самі ж одногрупники! Дурниця несусвітня. Принаймні так дівчина думала, доки не зазирнула до Закса — окрім нього опритомніли ще Амон, Діке та Ньєрд.
Хлопець сидів на ліжку в зім’ятій помаранчевій футболці, його руки лежали зверху ковдри. Руде волосся випиналося з-під бинтів, які закривали лоб і очі.
— Ти сильно постраждав? — дівчина розуміла безглуздя цих слів після Закового «привітання», але не втрималася.
— Я не люблю повторювати, — тихо сказав він. — Не хочу. Тебе. Бачити. І чути теж, само собою.
— Якого біса, Нортоне? Скотися з Олімпу!
Рен здалось, що хтось невидимий штрикає її ножем і зараз палату заллють потоки крові. Але цього не відбулося, бо найстрашніші рани завжди залишаються насподі, незримі для всіх довкола, і лише найчутливіші здатні побачити: щось не так. Та Нортон, на біду, до найчутливіших не належав жодним чином. Він смикнув плечима.
— Ти кинула нас, Савітрі. А ми, знаєш, ледь не загинули. Тебе відраховано. Це спільне рішення.
Ще один надріз. Невидиме лезо вгризлось акурат у ланку, котра відповідає за дихання, і Рендалл здалося, що повітря перестало доходити до легень.
— Я пішла рятувати Нікту. Я силкувалася повідомити вас про це. І… мені вдалося! — тут її заполонила образа, бо подумки, весь цей час, Рен бачила задоволене обличчя Закса, бачила схвалення і, можливо, навіть захоплення, які вона отримає, щойно одногрупник дізнається, як вона витягла Нікту. Порятувала її тим шляхом, яким лиш вона одна могла скористатися. І — можливо — порятувала їх усіх тут від великої біди.
— Облиш мене, — видихнув Закс.
Ось тобі й подяка, і захоплення, Рендалл Савітрі. Уявне криваве місиво під білою лікарняною футболкою поступилося місцем глухій порожнечі.