— Ти майстерно раниш словами, Заку. Молодець. За це б теж отримав найвищий бал.
Схема була простою: відсидіти лекцію, потім никатися десь усю перерву.
— Я співчуваю, Савітрі, — зграбна фігура Медеї виросла побіля Рен, порушуючи її схему виживання. — Чула про вас.
Чаклунка присіла на край столу і недбало поклала ногу на ногу.
— Знаєш, не треба перейматися, справді. Усі іноді виявляють слабкість. У цьому немає нічого аж такого незвичного. Ще й для зникальниці.
— Звичайно, — кивнула Рен утомлено.
Їй геть не хотілось пояснювати Медеї, що сталося насправді в ніч балу. Тим більше, всі студенти якимось чином уже встигли дізнатися, що Савітрі покинула одногрупників у небезпечній ситуації і втекла. Нищівне відчуття підсилювали навіть не перешіптування за спиною, а те, що одногрупники досі в госпіталі, а Нікта Ромі, яка єдина могла б засвідчити її невинуватість… Навіть директорка не була певна, що тій вдасться виборсатися.
Заходити до інших і слухати обвинувачення Рен не хотілося — спершу хай видужає Нікта. Або ж Діке, поновивши сили, зможе визначити, чи Савітрі бреше. І вони всі побачать, яку дурню впороли.
Зникнення Медеї дівчина не помітила. Як і початку заняття. Здавалося, що світ довкола і її власний рухаються з різною швидкістю. «Ще день, і я прийду до тями», — вкотре повторила собі подумки, обіцяючи прийти до тями завтра. Та Нікта не прокидалася. Страшні сни не минали: кров підступала до горла і порскала з-під пальців. Мрієроста Савітрі забувала найпростіші деталі схеми і не могла, не встигала нічого вдіяти. Срібні голки виростали вже з її, а не із Зіґфрідових грудей.
Знову, як і на початку навчання, Рен затопила люта самотина, і незрима стіна між нею та іншими нагадувала: вони не люди. Вони переступили ніч балу й рушили далі, стріпнувши свої рани, як пил, або ж цілеспрямовано рухалися до цього. А їй хотілося опустити руки й завити.
— Так ти ще нещаснішою видаєшся, — зауважила студентка, яка наступного дня застала у вбиральні Рен спроби усміхатись до високого дзеркала.
Мідне волосся, коротко обтяте, і ясні-ясні очі. Нефтіда. Усюди ця чудова, сильна, Нефтіда. Гнів ударив зсередини.
— Ось іще твоєї думки мені бракувало, — огризнулася дівчина і поспішила піти геть, поки з вуст не зірвалося щось на кшталт «Я тебе ненавиджу».
«Боги, як я низько впала…» — подумала вона, долаючи втомливо довгий шлях від головного корпусу до Брами. Замружилась і проскочила через металеве плетиво, знайоме поколювання пробігло тілом. Тільки в парку біля Академії зникло відчуття, що в спину вчепився погляд невидимих очей.
…Директорка відмовилася втручатись у рішення групи, якщо тільки вони не загрожують нічиєму життю чи здоров’ю. Рен була більш ніж упевнена, що загрожують — її життю і здоров’ю. Аматерасу — ні.
— Бажаєте відпочити кілька днів? — спитала очільниця під час наступного візиту Рен, коли повідомила, що в групі її замінить універсалка Нефтіда. — Можу влаштувати вам офіційні канікули.
— Я ні разу не чула про канікули в Академії, — буркнула дівчина, подумки нашатковуючи Нефтіду на дрібній терці.
— Бо ви в житті не відкривали статуту. Отож?..
Дорога бігла вперед сірою стрічкою, крізь дощ і туман. Час від часу за вікнами пролітали містечка-незнайомці і, теж сірі, тонули в зелені лісів, надто схожі одне на одне. Рен було загалом байдуже, на що вони схожі, доки стіни Академії залишалисьпозаду. «Кілька днів, — сказала Аматерасу. — Для вас небезпечно довше залишатися на віддалі». Рен погодилася й на такий варіант: сумувати, споглядаючи дорогу, все ж краще, аніж вислуховуючи нові завдання від Одіна.
Отож за вікнами пролітали незнайомі пейзажі, а в голові Рен — депресивні думки. У нагрудній кишені лежав лист Аматерасу, який мав гарантувати дівчині теплий прийом у таємничому пансіоні Академії. Пансіон був у містечку під назвою Край Світу.
Світ довкола вже довгий час здавався Рен мильною булькою, котра ризикувала луснути. За Брамою Академії тягнувся парк, а за парком — бруковані вулиці, помережані скверами, крамниці, кав’ярні й паби, тими вулицями ходили люди — звичайні, сущі, смертні, справжні, благословенні в своєму незнанні того, що поряд із ними завихрюється наймогутніше місце сили з-поміж усіх.
Край Світу на око належав до місць людських, але його назва навіювала думки про Академію.
Порожній автобус загальмував біля високих кованих воріт, які підозріло скидалися на вхід до «любого» університету. Рен зістрибнула зі східців, поправила рюкзак на плечі і, не замислюючись, мовила своє ім’я, як і щоранку перед Брамою, — та нічого не відбулося. Як і першого дня в Академії. От якби, як і першого дня, зараз тут з’явилися Діке з Заксом!