— Я не маю на тебе образи, — повільно відказав той, розглядаючи свої руки. — Але командна робота — це командна.
— Я мала врятувати Нікту. Торкнутися її мрії. Ми б не могли досягти цього . Сам знаєш.
— Але всі впевнені, що ти просто перелякалась і втекла. Це те, що ми почули … — хлопець витримав паузу, наче шукав правильних слів, щоб продовжити. — Отже, ми це почули. Від тебе, — повторив він і стрельнув очима в бік Рен. — Нікого не було в коридорі, коли ти заходила?
— Ні.
— Добре. У лікарні все ж непоганий захист від зайвих вух. Розумієш, то була дуже дивна ніч. Ми багато мізкували над тим, що сталось. Адже, знаєш, Закі — ходяча іскра, якій тільки дай шанс спалахнути. Та він розумний. А Діке і Ньєрд розважливі. Знай, що їх так просто не обдурити.
— На біса мені їх обдурювати?
— Про мене, тобі це справді не потрібно. Тоді питання в тому, кому це знадобилося.
— От ще би я це знала!.. — Рен зиркнула на годинник і підірвалась до дверей, щоб устигнути на лекцію.
— Ти гарно мене слухала? — перепитав Амон.
— Так-так.
— Ти гарно мене слухала?
— Ага-ага… — дівчина штовхнула двері, проте раптова думка змусила її завмерти на порозі. — Амоне. Я не казала того всього під час проникнення — а казав? — спитала вона пошепки, притуляючись чолом до одвірка.
— Це всім цікаво.
Рен спромоглася на усмішку. Здогади завирували всередині, витісняючи думки про наступну лекцію. Натомість ноги принесли до крихітної читальні на розі. Зазирнувши всередину, дівчина впевнилася, що там порожньо, і вмостилася при вікні, щоб розкласти всі свої шалені теорії. Здається, Амон дав їй підказку.
Вона вслухалась у гамір знадвору і не розчула, як щось клацнуло в замку.
Закс
Відчуття того, що ця комедія скоро завершиться — неповторне. Не настільки неповторне, як змога бачити знову, але все ж.
Діке, і Ньєрд, і Діоніс — усі погодилися. Підозрювана — лише одна. Тож треба дати їй те, чого вона хоче. Віру в успіх. Віру в те, що її магія задурманила нас. Віру в те, що Рен тепер сама беззахисна і — легша мішень. Гарно зроблено. Пазл склався.
Щойно Савітрі повернулася з мандрівки, заворушилась і вона…
Коридорів, які ведуть від читальні, два. Я з Діке. Праворуч Тесс.
Очі все ще печуть немилосердно, тому на місці панни незворушності — розмита пляма, яка нахиляється вперед і намагається відкинути волосся за спину.
— Це ж неодмінно спрацює? — питаю про всяк випадок, бо досі не знаю всіх правил, за якими працює сила Діке.
— Якщо я жертвую, то неодмінно. — У її руках срібляться ножиці.
Долаю чотири кроки до повороту і натикаюся на нашу головну підозрювану. Вона встигає повернутися до мене. Не роздивитися лиця, але певен, що на ньому здивування: не чекала, що ми застанемо її на місці злочину: руки по лікті обмащені кров’ю — або ж це фарба, та я ставлю на кров. Мабуть, вона готувалася до чергової химерної магії. Тут магією нікого не здивуєш.
Тесс, поки ми відвертаємо її увагу, вислизає з іншого коридору й хапає Медею, незважаючи на спротив. Діке нечутно з’являється за моєю спиною і обирає пасмо волосся на відтин.
Статура Тесса нам на користь — я не певен, що зміг би довго стримувати особу, що так дико пручається. Медея корчиться, стрибає, ходить по ногах, виривається щосили і проклинає свого близького начебто друга. Та даремно.
— Нещодавно з нашою групою стався неприємний інцидент, — зауважує Діке, тримаючи в одній руці ножиці, а в другій власне пасмо.
Чаклунка затихає, ніби голос хранительки правди лякає її.
— Під час проникнення Рендалл Савітрі покинула всіх, щоби врятувати Нікту Ромі. Це призвело до важких ушкоджень членів нашої групи. Проте в той самий час хтось вирішив переконати нас у тому, що вона налякалася і втекла, прирікаючи всіх.
Я не бачу, чи Діке посміхається, але чудово уявляю її холодну посмішку.
— Незначні спостереження допомогли встановити, що тут не обійшлося без втручання ззовні. Але втрутитися в чуже проникнення зміг би хтось лише з особливою силою, силою чародійного туману. Такою, як у тебе, Медеє Надаль. Тож на основі попередніх спостережень смію вважати, що тобі прагнулося посіяти розбрат між нами і Рендалл Савітрі, аби розділити нас. Залишилося дізнатися, для чого.
— Обійдімось без довгого вступу, — киваю я, бо що більше стараюся видивитися Медею, то важче мені сфокусувати погляд. А вона на диво довго мовчить. Наче чогось очікує.