Змішання реальностей.
Ось що він спричиняє. Це Рен пригадала достеменно, і тут же холод сипонув по шкірі, попри задушливу атмосферу.
Далі — впала темрява, хоча знадвору був щойно сонячний день. У світильниках, котрі до того повнилися миготливою енергією, закипала густа смола і скрапувала на підлогу. За нею — з’явився туман. З-під дверей і з-під стелі.
Рен глибоко вдихнула і підійшла до вікна, щоб не дати туманові збити її з пантелику. Швидко пригадала все, про що розповідав професор Одін: коли приходить Вихор, тримайся поруч із іншими, не залишайся наодинці, бо тканина реальності може розірватись і забрати туди, де немає ні Академії, ні інших світів, ні часу з простором. І ще не повертався звідти.
Рен знайшла поглядом двері, майже повністю вкриті багряними пластами туману, зміряла поглядом відстань до них і швидко пірнула вперед: хай там як, а слід вибратися. Та щойно її пальці лягли на ручку і поторсали її, виявилося, що завжди відчинені двері читальні не піддаються цього разу. Дівчина поторсала їх сильніше — нічого.
Від туману запирало дух, тож вона відійшла назад до вікна, притулилася до шибки спиною і швидко оцінила висоту третього поверху: ні, для стрибка явно не підійде. Тож доведеться залишитися тут на весь час, поки вирує Вихор. Весь час, поки два світи стинаються зі стогоном на неясних їй рівнях. Весь час, поки найменша похибка може призвести до кінця.
Рен сіла на підлогу під вікном і схрестила ноги.
«Я — богиня Савітрі», — проказала вона подумки і заплющила очі, щоб не бачити, як туман простягається довкола. Для певності вперлася руками в підлогу і вколола палець об щось гостре: то виявилась маленька чорна сережка, нічого надзвичайного, адже в Академії проколювали вуха майже всі: і хлопці, й дівчата. Мода на це пішла здавна, коли СВІТи не чіпляли на шию, а оформляли у вигляді сережок, аби не загубити під час динамічних занять.
«Сприймай це як ще одне завдання. Ти переможеш», — сказав внутрішній голос. Рен стиснула сережку. Туман лизнув ноги.
— Де Рен? — спитала Нікта вимученим голосом, щойно її босі ступні торкнулися лікарняної підлоги. Світ перед очима кружляв і хитався. Густий малиновий туман застеляв геть усе, сповіщаючи про черговий Вихор.
Нікта стиснула та розтиснула кулаки, щоб переконатися — жива. Жива і досі в Академії. Отже, все добре. Хвилі Хаосу всередині бурхливо боролися з її свідомістю, але вона знала, що тепер втримається.
— Де Рен? — перепитала вже певніше, переборюючи тремтіння. Ні до чого їм бачити, чого їй вартує триматися на ногах.
— Її тут немає, — прошелестіла Діке.
— І чому ж? — Чорні очі Нікти на позір не виражали емоцій, проте в голосі напнулася злість. Золочений захист уже не приховував її справжнього погляду, та байдуже.
Зіґфрід тримав у руках сферу білого світла, яка розганяла туман, почергово вихоплюючи з малинової субстанції знайомі фігури. Він мовчав. Нікта подивилась на друга і зрозуміла, що той опритомнів хіба що трохи раніше за неї. Блідий як смерть.
— Так, чому її тут немає? — перепитав Амон, спантеличено оглядаючи друзів, які щойно ввійшли до палати. — Вихор же…
— Поки ти була у владі Хаосу, всі пробували спинити це, — прошипів Закс.
— Я не була у владі Хаосу, — заперечила Нікта. — Я і є Хаос. Отож?
— Ми вирішили, що це до снаги саме нам — зупинити тебе, але у вирішальний момент Рендалл Савітрі втекла.
— Припиняйте, людоньки, ми вже завершили прикидатися, хіба ні? — брови Амона поповзли вгору. — Що ви городите? І де Медея?
— Що ви вже учворили? — голос Нікти почав клекотіти від гніву.
— Відрахували її з групи, — закінчила Діке.
Ньєрд увійшов до палати, тримаючи білу кулю, достоту як у руках Зіґа.
— Усі тут? Я поки піймав Вогонь Аматерасу, то припізнився…
— Усі тут. От і повбиваю всіх одразу, — відкарбувала Нікта Ромі. — Спершу знайду Рен, а коли Вихор спаде — повбиваю.
— Люба, Рендалл підставили. Ми вирішили дізнатись, хто це зробив і чому, — спантеличено втрутився Амон. — Я не розумію, чому вони досі городять цю дурню. За нею стежила Медея, тож ми чекали, щоб упевнитися, шукали деяку інформацію про чаклунку та поновлювали сили. Ніколи й не думали, що…
— Ох-х, заткни пельку, «любий»! Не можна гаяти часу. І, Нортоне, зітри кров з пики.
— Медея! Медея а щоб їй Надаль! — Заксове лице видавалося таким спантеличеним, що іншого разу Нікта розреготалася б, але не тепер. — Коли впав Вихор, ми саме застали Медею на місці злочину і намагалися допитати її, а тоді…