— З ким це?
— З покровителькою. З богинею мого світу.
— Як її звуть, Надаль?
— Вона просить називати її синьйориною Г.
Медове плетиво, яке майже обплутало її, впало до ніг Медеї і розсипалось блискучими скабками. Аматерасу опинилася перед студенткою швидше, ніж остання скабка розбилася об паркет.
Очі директорки зайнялися збудженням, якого Рен не бачила ні разу до того..
— То ти можеш зв’язатися з нею? Відколи? Яким чином? Що це за немислима лазівка?
— Завжди могла, — стенула плечима чаклунка. — Та вона наказала вам не говорити про це. Ні вам, ні будь-кому іншому — а хто я така, аби піти проти її слова?
— Ох, звичайно! — Аматерасу театрально розкинула руки і розсміялася з дикою іскрою в голосі. — У цьому вона! Снувати щось поза спинами й нікому не розповідати… Усе аби нашкодити мені. Ти маєш хвилину, Надаль. Я хочу поговорити з Герес негайно. О боги першої Тріади, роки й роки чекання — і ось! Отак! Отепер!
Сміх Аматерасу лякав Рен, проте Медея простягнула руку.
— Мені потрібен ніж. Сильне чаклунство вимагає крові.
Директорка безоглядно подала чорнявці срібне лезо.
— Сподіваюсь, ти не забуваєш, що твоя магія на мене не вплине жодним чином.
Медея хмикнула на заувагу і провела лезом по долоні. Темні краплі крові закапотіли на підлогу, просто на візерунчастий килим. Чаклунка зашепотіла — нечутно для інших, замружилась і стояла отак у тиші, зі скривавленою долонею і ножем.
Нічого не трапилося.
— Я спробую ще раз, — озвалася вона за хвилину, коли Аматерасу поцікавилася, що не так.
Пересохлі губи Медеї ворушилися, шепіт ставав усе гучнішим і панічнішим, проте відповіді вона не отримувала.
— Я не розумію, — її брови вигнулись гнівно. — Так не мало бути. Пані директорко, Геката не могла мене зректися…
Вона розгублено задивилася вгору, наче намагалась подумки достукатися до покровительки.
Бліде обличчя Аматерасу — бездоганна маска — позбулось емоцій. Спалах інтересу розтанув, і проступила крига, ще міцніша, ніж до того, мовби підкріплена новим розчаруванням.
— Отже, . Ти — учениця Гекати. Та вирішила обдурити мене і скористатися бажанням почути щось від Герес. Що ж, цим ви з наставницею мене не здивуєте.
— Пані директорко… — почала була Медея, але верховна богиня Академії тільки махнула рукою, і медова патока скувала студентку, мов напівпрозорий саркофаг.
Несказані слова так і застигли на Медеїних губах. Рен хотіла втрутитися, хотіла заперечити: адже директорка сама ошукалася, сама вирішила, що наставниця Медеї — невідома, але така бажана для неї Герес. Утім, внутрішній голос підказував, що Аматерасу зараз не послухає нікого, а якщо й послухає — то не почує.
За кілька секунд саркофаг розсипався голками. Чаклунка осіла на підлогу — проте до неї вже йшла Нут.
— Заберіть її в госпіталь, якщо є така потреба, — безбарвним голосом мовила Аматерасу, навіть не дивлячись у бік студентки.
Вона сіла за стіл і опустила голову на руки. Нут допомогла Медеї звестися на ноги і шарпнула її до дверей, а тоді озирнулася на Рен і кивком наказала їй ушиватися теж.
Коли та вже стояла у дверях, директорка підхопила двома пальцями одну зі своїх шпильок і розітнула гострим кінцем, схожим на лезо, власну долоню. Зацебеніла кров.
— Бачиш, тече, Зеусу. Бачиш, я ще жива, — пробурмотіла вона стиха.
І Рен врешті зрозуміла, чому директорка така байдужа до всього довкола — адже її погляд бачив щось далеке й незриме. В Аматерасу теж була нездійсненна мрія.
445 рік 8 кроку Колеса Долі
Дівчинка розтерла по щоках сльози і закуталася в пальто. Воно було надто велике, а густе хутро на комірі кололо шию, але водночас дарувало відчуття безпеки. Адже відчуття безпеки критично потрібне, коли тобі десять років і ти певна, що тебе ненавидять. Дівчинка була переконана: близнючки повідомили їй про це щойно перед початком свята.
Старе горище — таємний сховок — було сховком ще й для безлічі поламаних речей, поношеного одягу і всього того, що люди прагнуть відкласти якомога далі й забути.
«Ти теж житимеш на горищі! Ти така страшна й незугарна! Воно й не дивина: який іще може мати вигляд донька мерзоти!» — шпикали близнючки.
«Ненавиджу їх…» — дівчинка згадала знущальні посмішки зведених сестер. Хоча насправді горище було її улюбленим місцем у домі — вона воліла б тут жити й ніколи не спускатися до них униз. Почувалася неоковирною, геть зайвою в цьому вилощеному домі, де зараз блискотить бенкет і гості примружують очі, аби видивитися «скандальне дитя», як її зве часом жінка батечка, коли разом зі своїми подругами п’є чай з ромом. Коли подруги розходяться додому, зникаючи у своїх лискучих машинах, жінка батечка зве її «донькою мерзоти», вихлюпує чай і додає рому з льодом.