«Мені й тут добре…» — дівчинка окинула поглядом улюблене горище. В око впала книга, яка не здавалась аж надто запилюженою та старою, тож не вписувалась у загальну картину.
Дівчинка стала навшпиньки і зняла її з полиці. Ні назви, ні автора на обкладинці, натомість повіяло солодким ароматом, а на дотик книга була мов давно втрачена, та люба серцю річ. Словом, не хотілося випускати знахідку з рук.
Дівчинка розгорнула її на випадковій сторінці.
— Ось ми й зустрілися знову, люба моя… — тихий голос пролунав з-поміж сторінок. Він аж ніяк не нагадував мелодії, якими дзвеніли музичні листівки Карлотти й Каталіни. — Не лякайся…
Голос був знайомим і водночас чужим. Від його звуку хотілось плакати й сміятися.
— Що ти таке?
— Твоя давня подруга. Твоя найкраща подруга.
— У мене немає подруг. Карлотта й Каталіна тільки знущатися вміють, а з іншими дітьми нам заборонено спілкуватися. Бо ми «дорогі спадкоємчики»…
— Не хвилюйся, сонечко. Ти просто забула мене… А ці Карлотта й Каталіна — вони тебе ображають?
— Вони мене ненавидять, — дівчинка не хотіла зізнаватися, та слова полилися самі собою. — Усі тут мене ненавидять — крім батечка. Я страшна, нечупара і… і донька мерзоти. Батько мав забути нас по маминій смерті, але натомість він забрав мене сюди і визнав «дорогим спадкоємчиком». Тепер мама Карлотти й Каталіни каже, що я забираю те, що належить їм…
— Які погані люди! — щиро обурився голос. — Хочеш їм помститися?
— Я не можу.
— Ще й як можеш. Ти дуже багато всього зможеш, якщо слухатимешся мене. А я зроблю так, щоб тебе ніколи не ображали… Спершу — почни читати цю книгу.
— А про що вона?
— Про чари, моя люба. Про вміння змінити все, що ти захочеш.
— Чари існують тільки в дитячих історіях.
— Перевіримо?
— Згода! — Дівчинка з готовністю подивилася довкола, наче очікувала на появу казкового дракона чи принаймні зграйки фей.
— Тоді мені потрібно трішки твоєї крові.
— Навіщо?
— Бо таке головне правило чаклунства: всі проблеми в світі можна вирішити, а ті, які не можна, — вирішуються за допомогою крові.
— Зараз… — Дівчинка повагалась, але тоді обережно розсікла вказівний палець об уламок скла, що лежав на столі. Темно-червоні краплі виступили на шкірі. — І що тепер?
— А чого ти хочеш?
— Щоб усі ці багатії, які тільки і вміють, що хизуватися та називати мене скандальним дитям, дуже пошкодували, що завітали нині на бенкет. Щось таке можна? — ні миті не вагаючись, випалила мала, розглядаючи, як манливо зблискує кров.
— Можна.
Краплі зірвалися з пальця. Щойно вони вдарились об долівку, як знизу пролунав крик. Дівчинка кинулась до маленького круглого вікна, рвучко відчинила його, не випускаючи з рук книгу, і визирнула надвір. Густий дим клубочився з тераси, столики тонули в язиках вогню, а гості метушилися, мов мурахи, й тікали по безцінному газону тітки Анхели.
— Оце їх ушкварило! — захоплено прошепотіла мала до книжки, стріпуючи довгими чорними кучерями.
— Атож. Якщо ти гарно вивчишся, то зможеш утекти звідси, а потім… потім на тебе чекає блискуче майбутнє.
— Але чому ти допомагаєш мені?
— Я вже казала: ти моя найкраща подруга.
— А… а хто ти?
— Творець світу. Богиня. Проте, щоб уникнути плутанини, можеш називати мене синьйориною Г. Або мамою. Або вчителькою.
— Моя мама мертва. І знаєте, синьйорино Г., я слабко вірю, що потрібна богині за подругу.
— Що ж, я хочу, щоб у майбутньому ти зробила для мене дещо.
— А якщо я не погоджуся? — з підозрою спитала дівчинка.
— Не турбуйся про це. Тобі сподобається… А як тебе тут звуть, мила моя?
— Меді. Страшне ім’я.
— І справді. Та воно не справжнє, — голос переливався теплом. — Ти — Медея.
Дівчинка замружила очі від задоволення.
— Це набагато красивіше за Карлотта й Каталіна!
— Так. Ім’я, яке личить справжній, могутній і прекрасній царівні, яка живе в чарівному палаці поміж горами і чорними хвилями моря.
— Я буду царівною? — Медея затамувала подих.
— Ні, люба. Куди краще. Ти будеш богинею.
Коли раніше Рен замислювалася над визначеннями щастя, зараз вона бачила, наскільки воно просте: сидіти з Діке та Ніктою на лавці перед головним корпусом і розмовляти.