— Хіба можна віддавати своє тепло всім? Хіба це буде щиро?..
— А чому б і ні? Ось визирни надвір — там сонце, яке обігріває не питаючи. Таке яскраве! І найгіршої миті, коли ти підведеш погляд угору, воно буде там. Щодня. Для тебе — і для кожного…
Щойно закінчився танець, вони пробралися крізь натовп і впали на віддалений диванчик. Амон закинув голову назад, тонучи в чорній оббивці. Смоляні кучері зіслизнули по плечах.
— Я люблю цей світ, Рендалл, — знічев’я мовив хлопець, — тож думаю, він платить мені тією ж монетою.
— Цілком непоганий варіант. Любити нелегко.
— Життя безцінне. Світ безцінний. Кожен-кожен. Ти почнеш відчувати це, щойно опинишся на краю.
— А ти — на краю? — спитала дівчина, відчуваючи, що за усмішкою Амона знову прозирає тінь.
— Ні. Просто хочу насититися життям, — хлопець подався вперед і вперся чолом у чоло Рен. — Послухай, богине моя, а давай зустрічатися?
— Це ж як? — усміхнулася дівчина, певна, що він жартує.
— Просто. Ти і я. Обожнюватиму тебе й носитиму на руках. Будемо жити разом, пити моє вино щовечора і переплітати пальці під партами… Якийсь час це буде дуже весело. Потім завжди стає сумно, але перш ніж це трапиться, ми встигнемо повеселитися.
— Думаю, не варто, Діонісе.
— Чому? — в голосі Амона розчарування не було, лише цікавість.
— Бо ти ж не любиш мене.
— Люблю.
— Я про іншу любов.
— Усі пишуть про неї, — Амон зітхнув і відсторонився трохи вбік. — Усі підносять її, але найліпше закохатися в близького друга. А та, , вона руйнує. Вона не така, як потрібно для людського щастя.
— А ми й не зовсім люди… уже, — перед очима Рен чітко постала картина, коли Аматерасу розітнула шпилькою свою руку.
— І то правда, — хлопець знову пожвавився. — Гаразд, коли ти не бажаєш розділити зі мною шлях палких коханців, то, може, хоча б розділиш шоколадку? Вона з горішками і гранатом: про мене, гранат — це смак розбитих надій.
— Не говори про розбиті надії, Діонісе, — усміхнулася Рен. — Бо ми з тобою — не на краю. А навіть коли виявиться, що так, то хто сказав, що це — незборимо?
— Ніхто. Ніхто такого не казав, — заусміхався Діоніс.
Розділ 4
У вогонь і у воду
— Стихія!
Торарей, який єдиний з викладачів гордо носив звання доцента, рвучко підняв руку, і її обвила смуга полум’я. За мить воно сипонуло іскрами та обернулося на водяний потік, що вився довкола його зап’ясть. Тоді вода бризнула в усі боки, але повернулася до викладача саваном із піску, котрий шурхотів, обвиваючи Торареєву постать. Пісок розвіяв потік вітру, який здмухнув заодно й половину конспектів зі столів. Проте ефекту було досягнуто: студенти невідривно слідкували за кожним доцентовим порухом.
— Бачу, це буде цікавіше, ніж історія… — збуджено шепнув Амон, прибираючи з обличчя кучері, сплутані вітром і щедро присипані піском.
— Отже, демонстрацію закінчено, — усміхнувся Торарей, коли закінчив струшувати піщинки з бордової майки. З-поміж усіх викладачів він статурою найбільш скидався на древню статую, та єдиний не одягав нічого химерного. — А тепер одразу до справ. Мене звуть — хто ще не знає цього якимось дивом — Торарей. Пан доцент Торарей. Я викладаю стихійні сили, і моя дисципліна стане причиною половини ваших синців, опіків, переломів та інших приємних дрібниць навчального процесу. І так, Діонісе, це буде зна-ачно цікавіше за історію… А тепер — обирайте! Обирайте щось одне — стихія стане вашим профілем надовго. Попереджаю одразу: братися за кілька напрямків не треба. Ви опануєте їх значно пізніше. Якщо доживете, — Торарей засміявся, але його ніхто не підтримав.
Здійнялося кілька рук.
— Так? — викладач кивнув до студентки на другій парті.
— Слухайте, ви все, звичайно, кльово показали, — озвалася Медея. — Та як, заради богів, ми маємо самі собі щось обрати?
Рен крадькома зиркнула в Медеїн бік. Після того як її чаклунські сили запечатала директорка, негласна очільниця зникальників постійно видавалася невдоволеною життям, тож нічого особливо не змінилося.
Торарей насупився.
— Надаль, це не те, що можна пояснити словами. Ви відчуєте, що це — ваше.
— Проведіть аналогію… будь ласка.
Викладач склав руки на грудях і замислено прихилився спиною до дошки, наче справді задумався над поясненням. Але тоді рвучко витягнув чи то з повітря, чи то з незримого чохла величезний меч. Темне лезо з дзвоном увіткнулося в першу парту.