Заняття зі стихіями закінчилося аж під вечір, бо Торарей не звертав уваги на номінальну тривалість лекцій чи скарги студентів. Виснажена Рен пленталась додому з єдиним бажанням — впасти на ліжко і пролежати там тиждень. Та біля Брами, недбало спершись плечима на кам’яну арку, стояв Зак Його Невдоволена Величність Нортон. Помітивши Рен, хлопець умисне повільно витяг руки з кишень і підійшов, шаркаючи ногами, ніби через силу.
— Можеш і далі страждати дурницями, якщо тобі це дає моральну компенсацію, — сказав одногрупник.
Брама блимнула й озвалася теж:
— А що, Нортоне, ти вже почав виплачувати компенсації? Може, й мені виплатиш за те, що вгаратав кулаком на тому тижні?
— Заткнися, бо розплавлю, — Заксова права рука зайнялася полум’ям.
Дівчина поправила СВІТ на шиї. Намистинка ледь жевріла і зігрівала кінчики пальців, якщо до неї торкнутись.
— Ти правий. Я отримую моральну компенсацію. Бачити, як сам Закс Нортон чимось переймається — це рідкісне задоволення!
— А я чимось переймаюсь? — пирхнув хлопець.
— А він здатен чимось перейматися? — зойкнула Брама.
— Саме так. Ти хвилюєшся через мене. Можеш починати сміятись і заперечувати.
Закс обмежився слабкою усмішкою.
— Я не сваритися прийшов, о гнівна Савітрі. Оскільки зняли ліміт, хочу дещо тобі показати. Бажано там, де в наш діалог не втручатиметься жодна металева конструкція…
Він ступив уперед і схопив Рен за руку. Бешкетні вогники майнули в червоних очах. Земля вислизнула з-під ніг, призахідне сонце обернулося розмитою плямою, і вітер захльоскав довкола, наче хотів зірвати голову.
Рен не встигла здивуватися, як підошви знову торкнулися землі. Дівчина роззирнулася — незнайома вулиця бігла в обидва боки, оточена невисокими будинками з червоними черепицевими дахами. Надворі вже впала темрява, вікна заливали все довкола помаранчевим і жовтим світлом, а неподалік, на схилі гори, розкинулось ціле місто. Незнайоме місто, увінчане замком у ліхтарних вогнях. У повітрі кружляли дрібні сніжинки.
— Ось такий наслідок того, що я позбувся одного ліміту, — Закс раптово опинився поруч. — Це моя унікальна навичка. Можу навідуватися в інші світи, Савітрі. Ненадовго — години дві-три: я вже експериментував. А ти щойно довела, що перемістити когось іще мені теж під силу.
Попри мороз надворі, Закс паленів гордістю — і Рен могла заприсягнутися, що довкола нього тануть сніжинки.
— То я щойно стала частиною твого експерименту? — спитала вона, старанно приховуючи захоплення, бо таку навичку не відмовився б мати кожен в Академії.
— Так, — губи хлопця вигнулися в іронічній посмішці. — Не турбуйся, так чи інак нас виштурхне назад, до Академії. А оскільки ти якийсь час не зможеш потрапити назад, ми нарешті зможемо спокійно поспілкуватися. Ходу!
Рен не вагалася: кількох секунд вистачило, щоб зрозуміти — її джинси і светр геть не підходять для того, щоб стовбичити на морозному повітрі. Дівчина зітхнула, обсмикнула рукави і попленталась за радісним Заксом.
Чай пахнув карамеллю, і жовтогаряча чашка обпікала руки. Незнайома, надто плаксива фортепіанна музика долинала з колонок, які причаїлись по кутках кав’ярні. Рен посовалась на стільці.
— Ти комусь розповідав про своє нове вміння?
— Ні. І в жодному разі не буду, — відказав Закс, вдивляючись углиб свого горнятка. — Ти теж не смій. Якщо Аматерасу дізнається, вона забажає використати це для своїх задумів. А у мене нема часу на це. Гаразд?
— Гаразд.
Дівчина втупилася в чашку. Карамельний смак чаю заспокоював. Хлопець досі мав радісний вигляд. І це піднесення передавалося Рен по невидимих ниточках, які наливали її щоки всіма барвами рум’янцю.
— То що ти хотів обговорити? — врешті спитала вона.
— Я подумав, що останнім часом ти мене дуже мало дратуєш. Це дивно… А якщо серйозно… — Закс нахилився вперед, ледь не перевернувши цукерничку. — Якщо серйозно, то мені осточортіла твоя поведінка, Савітрі. Годі мене уникати.
— Ти зробив мені боляче, — мовила вона пошепки, зазираючи в горнятко, наче там ховалися таємниці Всесвіту.
— Ти знаєш, чому я це робив.
— Так. Але, думаєш, від цього знання все негайно стане, як раніше? Крім знання, в людей є ще така річ, як почуття, Заку. А ти навіть перепросити не подумав. Чи хоч поговорити відверто після нашого всегрупового примирення.
— Що зроблено, те зроблено. Я ніколи не розумів прихильності до «поговорити». І це що — справді допомогло б тобі?
— Та ні. Ти ж бо й сам не знаєш, чого хочеш. То я набридаю й заважаю, то раптом турбує моя мовчанка. А із Нефтідою, бачиш, у тебе завжди є час поспілкуватися.