Один ланцюг схопив Рен за ногу і смикнув так рвучко, що вона втратила рівновагу і впала, ударившись головою. Пошерхлий камінь обдер коліно. Із носа заюшила кров. Ланцюг стиснувся міцніше — не звільнитися. Рендалл спробувала дотягнутись до піщаного плетива, але воно лише прослизнуло крізь пальці. Інший ланцюг діткнувся її шиї.
Дихати стало над силу. Голова поважчала. Пісок був шорсткий, колючий і гарячий.
Дівчина спробувала заспокоїтись і вирішити, як спинити невідому напасть. Проте ні перше, ні друге не вдавалося. Почала хапати ротом повітря, та воно не доходило до легень. Очі запливли сльозами. Голова боліла від удару. Рен зашкребла пальцями по підлозі, здираючи шкіру до крові, але ні подуву, ні протягу — жодного шансу піймати вітер. Та і хтозна, чи вітер зможе розірвати піщаних змій. Думки обривалися в голові.
Якби хтось опинився поруч — та нікого не було. У далекій аудиторії закинутого крила — нікого. Зникальники навідувалися сюди рідко й лише вночі. Рен згребла краплі енергії й відчайдушно кинула їх у бік виходу. Важке темне дерево скрипнуло, і одна половина дверей ворухнулася.
Піщана змія обвилась довкола шиї ще раз, піднялась по щоці і посипалася їй у очі, ніс, рот, вуха. Дівчина подумала, що це безглузда, безглузда смерть. В очах пекло.
Лункі кроки вона розчула, мов крізь стіну. Але стіна раптом відступила — повітря зі свистом і болем ввійшло в легені. Гарячі кайдани відпустили. Не вірячи своєму щастю, Рен оглушливо закашлялась і протерла очі. Перед нею майнула висока тінь, голову котрої оточував ореол світіння.
Коли дівчина втерла сльози і підвела погляд, то зрозуміла, що світіння — то всього лиш пшеничні коси, котрі сяйнули проти світильників. Студент, який увірвався досередини, душив піщаних змій голими руками.
Ланцюги вигинались, і дівчині здалось, що вона бачить блиск луски, та очі її так нестерпно пекли, що вона не довіряла їм зараз. Сяйнули очі-намистини, і голова змії майнула в повітрі. Хлопець не послабив хватки, проте з несподіванки сахнувся назад. Його секундної розгубленості вистачило — по міцній руці збігли дві тоненькі смужки крові. Змія встигла вкусити.
А тоді піщана буря припинилась так швидко, як і почалася.
Хлопець, переборюючи незриму силу, підняв кулак вгору і просіяв між пальцями пригорщу піску. І обернувся — Рен лише тепер упізнала його.
Найкращий студент Академії, Енліль, позирав на неї стурбовано.
— Не експериментуй з тим, чого не можеш приборкати, — тихо, без тіні злості сказав він і розтріпав світле волосся, витрушуючи з нього пісок.
Стрижка його була чудернацькою: з одного боку поголена голова вкрилася вже ледь помітною щетиною, з іншого — світлі пасма розсипалися нижче вух. Між ними звисала довгаста сережка, котра нагадувала Рен її власну. Дівчина приклала руку до чола — на тильному боці долоні залишилися сліди крові.
— Це не мій експеримент. Воно з’явилося зі сфери.
Енлілеві брови нахмурились. Він зняв кардиган і обережно згорнув у нього кілька уламків скла.
— А ти хто? І що робила тут? — запитав хлопець, роздивляючись рештки сфери. Голос його, глибокий і спокійний, звучав так, що за інших обставин дівчина вирішила б, що він дуже приємний.
— Я тут практикуюсь іноді, — пояснила вона. — Я Рендалл Савітрі. Мрієроста. І — дякую, що врятував. Не знаю, що робила б без твоєї допомоги.
— Взагалі-то, це високорівневе закляття, хоча в ньому є щось дивне, — буденно відповів студент. — Для того, хто опановує стихії землі, воно не критично небезпечне. Але ти явно не з земних богів.
— О так, — зітхнула Рен і закашлялась від піску, який першів у горлі.
— Мене відправила сюди директорка, бо щойно отримала сповіщення від захисних щитів: мовби щось чуже… чужорідне для Академії опинилося саме тут. Спершу я подумав був, що це ти. Але тепер бачу, що то ця сфера, чи радше її вміст.
Згадуючи, як Енліль обійшовся зі зміями, Рен найменше хотілось, щоб найкращий студент вважав її чимось чужим.
— Гаразд. Ми з директоркою з цим розберемося. А поки — мене звуть Енлілем, і коли що, то звертайся за поміччю, Рендалл Савітрі, — додав хлопець, широко усміхнувся і простягнув їй руку, щоб допомогти підвестися.
Проте щойно дівчина схопилась за його долоню, як виснаження навалилося. Ноги не тримали. Горло шкрябало від піску, а на зап’ястях і литках проступили бордово-сині кровопідтьоки. Дрібне тремтіння від найменшої напруги м’язів примушувало почуватися геть безпорадною.