На довершення, здалеку коридором тупотіли ще чиїсь кроки. Щойно Рен подумала, що жодній людині не спаде на думку зазирнути саме в цю аудиторію без потреби, як у відчинених дверях застиг засапаний Амон. Він перевів погляд з уламків сфери на Енліля, миттєво оцінив ситуацію по-своєму і кинувся до студента.
— Що ти зробив із Рен? — прошипів чорнявець, хапаючи найкращого студента за комір сорочки, хоч той помітно вивищувався над ним.
То був перший раз, коли Рен побачила Амонів неприхований гнів. Енліль не зреагував нічим, окрім ніякової усмішки.
— Він урятував мене, — втрутилась Рен. — А ти що тут робиш?..
— Потім розповім, коли цей, — Діоніс кивнув у бік найкращого, — піде геть.
Кандидата в Тріаду, здавалося, зовсім не зачепили ці слова. Він спокійно відірвав від свого коміра й відсторонив Амонові руки, а блакитні очі подивилися на Рендалл.
— Тобі варто навідати пана Діана. Ти могла пошкодити щось і поки ще цього не відчути.
— Та й тобі теж потрібен лікар, — Рен вказала на криваві струмочки, які залишилися після укусу та вже підсохли.
Хлопець здивовано зиркнув на кров, наче не розумів, звідки вона взялася, стенув плечима і, востаннє позирнувши на Діоніса, щез у дверях.
Щойно його кроки розтанули в тиші, Амон рвучко повернув Рен до себе обличчям і видихнув:
— Розкажи мені все.
Дівчина почала розповідь — з тієї секунди, як узяла до рук сферу з мрією, яка виявилась не зовсім сферою з мрією, і до приходу одногрупника.
Його смагляве обличчя повнилося все більшою тривогою, і врешті він схопив дівчину за руки й тихо попросив:
— Не кажи. Нікому ні слова. Люба Рендалл, ця історія повинна залишитися в таємниці. А наразі — мушу наздогнати Енліля… Аби він не вибовкав зайвого перед Аматерасу.
— А як дізнався, що тут коїться? — спитала вона, та друг уже зірвався на ноги.
— Я відчув. Просто відчув. Давай згодом… — Амон кинув на неї мимобіжний погляд та кинувся в найближчу тінь.
Рен спробувала підвестись, тримаючись за одвірок. Ноги досі тремтіли. «Ось і познайомилася з найсильнішими…» — сказала вона собі, згадуючи ранковий танець Адіті й руки Енліля, які стискали піщаних змій. Найсильніші варті свого титулу. А Діоніс вартий добрячої прочуханки — бо він прийшов невипадково. Бо він щось знав.
Розділ 5
Діта змінює ім’я
— Ти себе чула, Савітрі? Думаєш, хтось іще здатен купитися на історії про невдале падіння?
Рен відвела погляд убік і пошкодувала, що не зметикувала сказати, ніби то наслідки заняття в Аматерасу. Яскраві синці з темно-фіолетовими краями вкривали її ноги, руки й шию. Довгі рукави блузки ще могли їх трохи приховати, але сліди на шиї красномовно свідчили, що з нею не все гаразд. Як Амон і просив, дівчина не розповіла про випадок зі сферою нікому, але Закс Його Уважна Величність Нортон наступного ж ранку перестрів її перед першою парою і з усією властивою йому тактовністю та ввічливістю поцікавився, якого біса Рендалл Ходяче Нещастя Савітрі вся побита.
Звичайно, у падіння він не повірив. Рен так-сяк запевнила його, що все гаразд, проклинаючи подумки Амона з його недомовками. Після короткої розмови внутрішній голос мав підозру, що Нортон трохи образився. Та Рен уже час було йти на заняття до таємничої Хранительки Намиста.
Стіна вражала з першого ж погляду. Витесана з темно-сірого каменю, вона здіймалася вгору, вище, ніж стіни в сусідніх аудиторіях, і закінчувалась під запилюженим скляним куполом. Дівчина знічев’я подумала, що за ним — незнайоме небо.
З того, іншого неба сочилися скупі сонячні промені, які освітлювали кулясті виїмки по всій висоті стіни, наче її колись атакували сотнями снарядів. Вусібіч пробігали тонкі жолобки, які об’єднували все в одне ціле, мовби велике намисто. Власне, без «мовби» — то й було Намисто. Принаймні те, що від нього залишилося.
— Чи ви шукаєте щось тут, богине? — тихий голос відірвав дівчину від розглядання стіни.
— Так. Мені потрібно зустріти Хранительку Намиста, Інанну, — Рендалл озирнулася.
Зал прикрашали вицвілі фрески. Раптово одна з фігур хитнулась і повільно вийшла вперед, мовби зійшла просто зі стіни. Але наступної миті Рен упізнала дівчину, яка супроводжувала професора Керна на балу.
Шкіра незнайомки барвою нагадувала старовинні пергаменти. Із бездоганної зачіски не вибивалося ні волосинки, мигдалевидні очі, повні безтурботного тепла, позирали на Рен, поки дівчина наближалася, — її рухи уповільнювала довга обтисла сукня, щедро прикрашена вишивкою.