— Що це було? — врешті спитала Рен, щоби порушити гнітючу мовчанку.
— Я думав, ти мені скажеш, — буркнув Закс.
Його сорочка обгоріла, правий рукав звисав чорним шматтям, руку перетинав синець, схожий на фіолетову стрілу, а з рани в долоні поволі стікала кров, але здавалось, що це останнє, що одногрупника турбує. Можливо, його блок проти болю діяв краще.
— Амон, мабуть, втратив контроль, — припустила дівчина, вирішивши, що говорити про Хамсіна і його повідомлення поки не варто. — Як навчання? — вона спробувала змінити тему, хай навіть це звучало недоречно.
— Добре. Багато.
Рен зітхнула. Коли після Вихору вона старалась ігнорувати Нортона, він, навпаки, якнайбільше їй набридав, навіть витягнув в інший світ. Тепер же видавався таким відстороненим, мов його підмінили. Знову.
— Знаєш, у мене відчуття, що одного дня ти — це ти, а іншого — хтось геть незнайомий мені, — шепнула вона, розглядаючи візерунки на кахлях, заплутані, як і її почуття.
— А якщо так і є? Раптом у мене роздвоєння особистості! — Закс хмикнув, і Амон на його плечі застогнав, повідомляючи про свій зв’язок з реальністю.
— Тоді в мене буде вдвічі більше проблем, аби порозумітися з одним Нортоном і з другим Нортоном.
— Щось ти зовсім неперебірлива. Тобі що — байдуже який, аби Нортон?
— Сухе червоне, — пробурмотів Амон, — і щонайбільше!
— О, цей уже готовий до продовження бенкету! Підйом! — Закс опустив одногрупника на підлогу і постукав у двері кабінету професора-лікаря.
Керн наказав заходити, щойно побачив їх, скривавлених і схвильованих. Його колючий погляд спершу пробіг по Діонісовому обличчю, та чорнявець не скидався на людину, якій потрібна невідкладна медична допомога. На відміну від Закса, чия широка усмішка ніяк не поєднувалася з кров’ю, що бадьоро капотіла з його правиці просто на зелений Кернів килим.
Наступного дня Амон розливався в подяці за повідомлення від Хамсіна, проте навідріз відмовлявся розповідати Рен, чому ж воно так шокувало його.
— Маю ж я знати, через що постраждала, — дівчина поклала руку на поранене плече, яке під блузкою вкривали чудодійні бинти професора-лікаря. Вони значно пришвидшували зцілення, але не робили його миттєвим. — А не розповіси, то викличу твого друга і сама випитаю.
— Не хочу руйнувати твій план, — посміхнувся Діоніс. — Та піймати вітра — завдання не з легких.
— Як для кого, — Рен смикнула шкіряну шворку на шиї і видобула з-під блузки кулон з пір’їнами. — Він подарував мені ось це. Тож можу викликати Хамсіна, коли забажаю!
— В Академії він не подіє, — зауважив Амон, розглядаючи кулон із захопленням. — Та й у цілому місті, мабуть, теж. Тут усюди сягає захист Аматерасу. До всього, це дуже цінна річ, Рендалл. Зв’язок, який сягає через кордони світів, — рідкість. Не варто витрачати його бездумно.
— Якщо воно рідкість, тоді для чого твій друг подарував це мені? Ми ж заледве хвилину поговорили.
— Не шукай логіки чи таємних причин у поведінці вітрів. Вони . Власне, живуть секундною емоцією. Мабуть, Хамсін вирішив, що ти приємна дівчина.
— Але, якби він жив лиш секундною емоцією, хіба кинувся б шукати тебе, ще й такими складними шляхами?
— Нас пов’язує дещо більше. Хамсін — мій друг. А друг — то велике поняття. У всіх світах. У всі часи.
— Я завжди думала, що ти ставиш на любов.
— Вважаю за краще не робити однозначних ставок — так завжди можна залишитись у виграші, — Амонові губи розтягнулись у сумну посмішку, проте він негайно стрепенувся й повів далі: — То про що це я… Бережи Хамсінів дарунок. Не буду нічого стверджувати чи пророчити, але він може колись врятувати тобі життя.
— Гаразд. Повірю бодай у це, Діонісе, — Рен сховала кулон назад під блузку і поплескала по ньому рукою, коли вогниста аура спалахнула зовсім поруч.
— А от і ви. Обоє одразу. Як вчасно, — Закс наздогнав їх у коридорі, схопив Амона за барки й припер до стіни. — Ану, Діонісе, розповідай. Що ти вичворив учора?
— Як завжди, з головою — у прірву, — чорнявець розсміявся, ігноруючи дим, що курився з-під Нортонових пальців. — Я вчора зірвався трохи. Не закипай так. Не бери з мене поганого прикладу.
— Ти в моїй стихійній групі. Я знаю, який вигляд має твій вогонь. То був не він.
— Заку, відпусти його, — втрутилася Рен, котрій вкрай не хотілося спостерігати, як одногрупники натовчуть одне одному пики, а все до того йшло.