Порожнеча. Енліль говорив про порожнечу. Нічого немає, і ніщо не відволікає. Жодного Торарея, жодних правил і вимог.
— Савітрі, спиш? — голос викладача продирався через її спробу абстрагуватись і о-боги-як-сильно дратував.
— Я концентруюся, — процідила Рен.
Порожнеча. Повітря. Повітря. Невагоме й невидиме, яке просто заповнює. Мурашки на кінчиках пальців. Енліль.
«Ти жалюгідна, Савітрі!»
Червоні очі. Голки. Страх. Кров на пальцях.
Амонові втечі від відповіді. Закові втечі від відповіді.
— Савітрі, якщо ти думаєш, що можеш простояти так до кінця заняття, виправдовуючись тим, що…
— Та дайте ж мені хвилину!
Ш-шурх.
Холодний потік. Мурашки на кінчиках пальців. Дзвін шибки. Скляні голки падають. Скляні голки. Сотні їх. Кров на пальцях. Енлілеві червоні очі. Закові червоні очі. Рубінові камінці замість очей. Широка і вдоволена Торареєва усмішка.
— Отак, Савітрі! Молодчина! Знав же, що тобі треба трохи розворушитись і щось та вийде! Але — надалі не рекомендую на мене так волати, бо…
Дівчина дивилась на уламки скла. Жодної радості від того, що їй стало сил не лише зачерпнути вітер, а й розтрощити вікно. Вуха заклало. Перед очима все попливло. Голки. Сотні їх. Дедалі ближче.
Найкращий студент Академії примудрився зіпсувати настрій Рен із самого ранку. Він мовчки підійшов до неї перед першою лекцією і на очах десятків студентів уклонився ледь не в ноги. Тож статус Рендалл Савітрі за лічені секунди злетів до зірок і вище.
— Енлілю, припини, — шикнула Рен.
— Я мушу попросити тебе… — хлопець скривився, ковзнувши поглядом по порізах на її руках. — Я хочу, аби ти більше не наближалася до мене. У жодному разі.
— Слухай, ось що ти несеш? — процідила дівчина крізь зуби, вже уявляючи, що собі надумають студенти, які жваво спостерігали за їхнім діалогом.
— Просто припинимо будь-яке спілкування, — найкращого студента свідки, здавалося, не тривожили, або ж його навичок комунікації дійсно бракувало, щоб зрозуміти: це поганий час і місце для таких розмов. — Я не хочу наражати тебе на небезпеку.
«Наражати на небезпеку!» — обурився внутрішній голос. Спершу Зак, потім Амон, тепер ось ще оцей страждалець. Вони так осточортіли Рен зі своїми намаганнями, так би мовити, «не наражати її на небезпеку», що гнів умить затопив ізсередини. Дівчина обережно опустила рюкзак на підвіконня, а тоді різко розвернулась і дала ляпаса найкращому студентові Академії, щиро сподіваючись, що хоч це поверне його до тями.
— Ще раз! — вона насунулася на нього, байдуже, що Енліль вивищувався, як гора. — Ще раз почнеш так зі мною говорити — вб’ю!
Хлопець, здається, був ошелешений не менше, ніж студенти, які вперше бачила Рендалл Савітрі в такому стані, мовби в неї вселилися бунтівні духи Нікти Ромі й Медеї Надаль заразом.
— Я лише бажаю тобі спокою, — безпорадно лупав ясними очима кандидат у Тріаду.
— Та до одного місця спокій! Ми — в Академії проклятущих ошизілих богів! Забув? — Рен глибоко вдихнула і присилувала себе відповісти спокійно. — Ми знайдемо вирішення твоєї проблеми. Але не тут і не зараз. Затямив?
Енліль повільно кивнув.
— Чудово. А тепер — у мене лекція.
Дівчина задерла голову і пішла до аудиторії якнайдовшим шляхом, бо її бойовий запал вивітрився так само швидко, як і з’явився, тож тепер нагально хотілося перевести подих.
На біду, Закс Нортон швидко встиг дізнатися про найяскравішу подію ранку: Савітрі врізала кандидатові до Тріади на очах у половини студентів, поки ті чекали Діту. Тож він наздогнав Рен іще швидше, ніж вона дісталася на заняття, і у звичній манері встиг поцікавитися, що це таке її об’єднує з найкращим студентом, що іскри летять і ляпанці сиплються. Внутрішній голос радив прикрасити картину, проте Рен несила було вигадувати щось, і дивитися на Зака — несила теж.
— Енліль просто натрапив на мене не в той час і не в тому місці, — байдужно відповіла дівчина.
— Боюся уявити, скільки разів я натрапляв на тебе не в той час… — відказав хлопець. — Диво, як це я досі не отримав по пиці.
— А хочеш?
— А варто?
— Часом думаю, що так.
Рен старалася крокувати швидко, та він наздоганяв її і легко підтримував цей ритм ходи, ще й усміхався. Втім, їй не хотілось усмішок — хотілося, щоб Зак врешті зрозумів щось. Що не можна відштовхувати одного дня і кидатись зі своєю «турботою» наступного.