О пів на шосту, прихопивши із собою сонні люстерка, ми йдемо до їдальні снідати.
Посеред їдальні стоїть величезний круглий стіл, за яким кожен учень має своє постійне місце. Шибки у вікнах різнобарвні, що неабияк поліпшує смак розмаїття страв.
Пан Ляпка снідає і вечеряє окремо, а за обідом злітає над столом у повітря і з коновки поливає наші страви різними соусами. Кожен соус має певну властивість: білий зміцнює зуби, блакитний поліпшує зір, жовтий регулює дихання, сірий очищає кров, зелений поліпшує настрій.
Матеуш умощується на вазоні, який стоїть посеред столу, і стежить, щоб ми нічого не лишали в тарілках. О шостій Матеуш хапає дзьобом маленького срібного дзвоника й скликає всіх на перевірку. Ми стрімголов біжимо до кабінету пана Ляпки, де нас уже чекає шановний професор і замість привітання цілує кожного в чоло.
Після перевірки пан Ляпка заходить до величезної шафи, що стоїть в одному з кутків кабінету, і крізь віконце у дверях забирає від нас сонні люстерка. Люстерка ці незвичайні. Всю ніч вони стоять у нас біля ліжок на нічних столиках. У них відбиваються наші сни, і вранці, коли ми віддаємо їх панові Ляпці, той уважно переглядає, що кожному із нас снилося. Сни Погані, безглузді, незакінчені він викидає на смітник, а гарні лишає.
Намоченою в снотворному квасі ваткою пан Ляпка знімає з люстерок усі сни й вичавлює ватку над порцеляновою мисочкою. Там сни сохнуть доти, поки з них утвориться порошок. З порошку пан Ляпка на спеціальній машинці виготовляє круглі пілюльки, які ми ковтаємо перед сном. Завдяки цьому сни наші стають дедалі осмисленіші й цікавіші, а найоригінальніші з них пан Ляпка записує до академічного сонника.
Один із моїх снів пан Ляпка так уподобав, що весь занотував до сонника й наказав щонеділі по обіді перечитувати його вголос, а мене нагородив двома веснянками.
Уроки в нас починаються з самого ранку, о сьомій. Проте ніде хлопці не вчаться так охоче, як в академії пана Ляпки. Передусім ніхто не знає, що пан Ляпка кожного разу намислить, а потім усе, що ми вивчаємо, надзвичайно цікаве й кумедне.
— Хлопці,— на першому ж уроці сказав нам пан Ляпка,— я не навчатиму вас ані таблички множення, ані граматики, ані каліграфії, не торкатимемось ми і всіх інших наук, що їх викладають у школі. Я просто поналиваю вам у голови олії.
А щоб кожен міг уявити, які предмети ми вивчаємо в академії пана Ляпки, я розповім, приміром, про вчорашній день, бо якби взятися описувати уроки, предмети, лекції, заняття, вправи за весь рік, то забракло б найгрубшої книжки.
Отож учора на першому уроці була ляпкографія. Пан Ляпка вигадав її, щоб ми навчились користуватися чорнилом.
Ляпкографія минає так: на аркуші паперу треба посадити кілька великих ляпок, по тому аркуш згорнути вдвоє — і ляпки розпливуться, прибираючи подоби людей, звірів, різних химер. Інколи в такий спосіб на папері з'являються цілі картинки, під якими ми дописуємо різні оповідки, придумані паном Ляпкою.
Гадаю, наш учитель сам утворився з розчавленої чорнильної ляпки, а тому й ім'я в нього таке. Матеуш каже, що від пана Ляпки можна чекати чого завгодно і що моє припущення цілком ймовірне.
До однієї з моїх картинок пан Ляпка скомпонував такого віршика:
Ой, добрати я не зміг —
Пташка це чи носоріг!
Урок ляпкографії нам дуже сподобався. На нього пішло кілька пляшок чорнила й цілий стос паперу, Не кажучи вже про те, що всі ми заляпалися по вуха. Увечері довелось митися під душем із лимонного соку, бо ж ніщо не могло відмити плям на наших руках і щоках.
Після уроку ляпкографії ми перейшли до літеров'язання. Усі ви, напевне, звернули увагу, що в книжках друковані літери складаються з чорних ниточок, хитромудро поєднаних між собою. Отож пан Ляпка навчив нас розплутувати літери, зв'язувати короткі ниточки в одну довгу нитку й намотувати її на котушку. В такий спосіб ми перемотали на котушки чи не всю бібліотеку пана Ляпки, й на полицях позоставалися стоси книжок без жодної літери. З однієї книжки можна одержати сім, а то й вісім великих котушок із чорними нитками. На нитках пан Ляпка вив'язує вузлики.
Це найулюбленіше його заняття. Він може по кілька годин сидіти в кріслі й вив'язувати вузлики.
Коли я запитав, нащо це робити, він дуже здивувався: