Невдовзі їх наз'їжджалося стільки, що в палаці вже не вистачало для них покоїв.
Тому, хто втамує кров, батько пообіцяв винагороду, за яку можна було б придбати ціле королівство, але безсоромні заморські лікарі правили ще більше.
Вони плавом пливли повз моє ліжко, оглядали мене й вислуховували. Одні радили вживати різні краплі й ковтати пілюлі, інші натирали рану мазями й посипали дивовижними порошками. Були між них і такі, що тільки молились, або намагалися замовити кров. Та жоден із них не спромігся вилікувати мене: я марнів і згасав на очах, і кров точилася з рани без упину.
Коли вже всі втратили надію, що я видужаю, а лікарі, впевнившись у своїй безпорадності, покинули палац, сторожа доповіла, що прибув запрошений моїм батьком китайський мудрець.
Його неохоче провели до мого ліжка, бо ніхто вже не вірив у мій рятунок. Прибулий відрекомендувався придворним лікарем останнього китайського імператора й сказав, що його звати Пай Хіво.
— Лікарю Пай Хіво, порятуй мого сина! — став благати мій батько.— Якщо тобі поталанить зцілити його, дам тобі стільки діамантів, рубінів і смарагдів, скільки їх уміститься в цій кімнаті. Ми поставимо тобі перед палацом пам'ятник, а забажаєш — призначу тебе на першого міністра свого королівства.
— Найясніший мій пане і найсправедливіший володарю,— відповів лікар Пай Хіво, вклонившися земно,— прибережи скарби для бідняків. Недостойний я і пам'ятника — у мене в країні пам'ятники ставлять тільки поетам. Не хочу бути й міністром, щоб не впасти у твою немилість. Дозволь мені передусім оглянути хворого, а про винагороду поговоримо потім.
Він підійшов до мене, оглянув рану, притулився до неї вустами й заходився вдмухувати повітря.
Я вмить відчув, як додається мені сили, як кров швидше побігла у мене в жилах.
Коли за якийсь час лікар Пай Хіво відірвав уста від рани — її там уже не було.
— Короленко здоровий і може встати з ліжка,— сказав лікар, підвівшися і, за східним звичаєм, низько вклоняючись.
Король і королева з радощів заплакали й заходилися палко дякувати моєму рятівникові.
— Якщо це не суперечить етикетові вашого двору,— сказав лікар,— я хотів би на кілька хвилин лишитись віч-на-віч із моїм шановним пацієнтом.
Король дав на те згоду, і всі вийшли з моєї спочивальні. А лікар присів на край ліжка і сказав:
— Я вилікував тебе, мій юний короленку, бо знаю таємниці, неприступні для інших. Знаю також, де ти дістав цю рану. Ти застрелив царя вовків; сіроманці ніколи не забудуть цього й жорстоко тобі гюмстяться. Адже то був перший вовчий цар, що загинув од людської руки. Віднині на тебе чатує велика небезпека. Я дам тобі чарівну шапку богдиханів, яку мені вручив перед смертю останній китайський імператор, заповівши віддати її в гідні руки.
По тих словах він витяг із кишені маленьку круглу шапочку з чорного сукна з великим ґудзиком на маківці й додав:
— Візьми її, мій юний короленку, й бережи як зіницю ока. Коли тобі загрожуватиме небезпека, надінеш чарівну богдиханську шапку — і вмить обернешся на будь-якого звіра чи птаха. А як загроза мине, смикнеш за ґудзик — і знов набудеш своєї королівської подоби.
Я подякував лікареві Пай Хіво за його надзвичайну ласку, а він поцілував мені руки і вийшов із спочивальні. Ніхто не бачив, як він покинув палац. Зник без сліду, ні з ким не попрощавшися й не вимагаючи винагороди за те, що вилікував мене.
Однак мій батько із вдячності лікареві Пай Хіво наказав улаштувати велике свято для всіх бідарів країни й роздати їм дванадцять мішків діамантів, рубінів та смарагдів.
Коли я видужав, то знов узявся до навчання і зовсім забув за верхову їзду та полювання.
Але спогад про те, що я застрелив царя вовків, повсякчас непокоїв мене. Спливали роки, а страхітлива вовча паща й хижі очі не йшли мені з думки.
Не забував я також і про застереження лікаря Пай Хіво, отож ніколи не розлучався з подарованою мені шапочкою.
Тим часом у королівстві зчинилося щось незвичайне. З різних кінців країни почали надходити вісті, що величезні вовчі зграї нападають на міста й села, нищать усе до живої душі.
На півдні королівства вони витолочили всі посіви й повернули на північ.
Скрізь на дорогах біліли людські скелети й кістки худоби.
Знахабнілі сіроманці серед білого дня набігали на поселення й за мить спустошували їх.
Люди заходилися розсипати по лісах отруту, ставили капкани, копали вовчі ями, вони нищили страхітливих нападників крицею й залізом. Але вовки нападали щораз лютіше й зухваліше. Спорожнілі будинки правили їм за пристановисько. В цей тривожний час матері губили своїх дітей, чоловіки — жінок. Ревіння мордованої худоби не затихало ні на мить.