-- Ні, не арештовуйте його. Нехай продовжує командувати королівською охороною, -- сказала я з давно забутою силою.
Галеран в палаці поряд з моєю донькою Марією і Алісою. Ось що змусило мене вирватися з туману.
-- Я геть слаба, Людовику, але вирушаймо в дорогу, -- сказала я.
-- Впевнена? Твоє тіло кволе, а перед нами далека дорога.
-- Вирушаймо негайно, я хочу повернутися якомога швидше.
Він кивнув і почав роздавати накази. Наступного дня ми вирушили на кораблі в Іль-де-Франс.
Але він мав рацію: не дивлячись на моє бажання якомога швидше прибути в Париж, нам доводилося робити зупинки, бо я потерпала від морської хвороби, як ніколи раніше. Блювота і нудота, я марніла з кожним днем. Мало хто був готовий поставити гроші, що я доїду живою до Франції.
-- Навіть святий отець стурбований станом твого здоров‘я, Елеоноро. А також, не буду приховувати від тебе ситуацію, твоєю погрозою попросити признати наш шлюб недійсним через кровну спорідненість. Римська Церква не бажає, щоб королі Франції розлучалися, кажуть, що в цьому питанні проявлять терпимість. Він запросив нас відпочити кілька днів у своїй резиденції в Тускулумі. Ми повинні прийняти запрошення, з багатьох причин.
Я покірно кивнула. Навіть я вважала це за потрібне, не дивлячись на моє бажання якомога швидше прибути в Париж.
-- Тільки одне невеличке прохання, Людовику.
-- Все, що завгодно.
-- Принеси дзеркало, маленьке, мені не потрібно великого.
Тієї ночі я витягнула зі скрині сукню, в якій мене викрали в Антіохії, і в її складках знайшла записник Астролябіо. В мене була купа часу, щоб проглянути свою внутрішню бібліотеку, щоб пригадати всі трактати по криптографії, за якими Адамар і сам Астролябіо навчали мене від дитинства. Я знайшла спосіб. Як усі аквітанські коти, Астролябіо був лівшею, і розробив своє власне письмо, справа наліво. Не дивлячись на його незграбний почерк, за допомогою простого дзеркальця я змогла прочитати в його відбитті слова на окситанській, написані Астролябіо впродовж останніх років.
Як би там не було, це була титанічна праця. Від його стислого і дрібного почерку в мене змучувалися очі, день за днем мене полишали сили. Море мене ослаблювало, через постійну блювоту в мене зник апетит, а брак апетиту виснажував мене.
Євгеній III мав славу жорстокого, але коли він прийшов у порт зустрічати нас, я побачила тільки приємного і турботливого чоловіка. Він прийняв мене немов стару знайому, а його слуги занесли мене до воза, який відвіз нас до Тускулума, бо в Римі Арнольд Брешіанський підняв повстання і папський престол перенесли в безпечніше місце.
Людовик, зі свого боку, випускав мою руку тільки для того, щоб займатися державними справами, які щораз більше вимагали його уваги.
На третій день в Тускулумі я знов лежала в чужому ліжку, коли серед сторінок записника Астролябіо нарешті знайшла те що хотіла:
“Цією смертельною таємницею я поділився тільки зі своїм послушником, якому цілковито довіряю”.
А коли я прочитала його ім‘я, то зрозуміла все. Все.
57 Сповідь
ЕЛЕОНОРА
Тускулум, 1149
-- Ваша Величносте, -- промовив знайомий голос. – Що з Вами трапилося?
Я підвела погляд і зустріла обличчя Сюжера. Вже давно я його не бачила, і єдине, що помітила, була тривога, з якою він спостерігав за мною.
-- Не приховуйте від мене правду, тільки не Ви. Погані в мене справи?
Людовик проковтнув слину і ледь посміхнувся. Я наказала йому привезти Сюжера з Парижа в Тускулум. В очікуванні на його приїзд, моє тіло знайшло сили там, де я не сподівалася.
-- Гаразд, я не буду ставитися до Вас як до дівчинки, бо Ви вже давно виросли, -- признав він. – Це правда, що за Вас хвилюються, хвилюються за життя королеви Франції. Ніхто не вірить, що Вам вистачить сил, щоб повернутися в Париж.
Я зітхнула, навіть це далося мені нелегко.
-- Любий Людовику, залиште мене наодинці з Сюжером. Знаю, що прошу у Вас багато, але у нас з ним поважна розмова, і це надовго.
Людовик втупив у мене свої золотисті очі так наче прощався зі мною.
-- Добре, -- погодився він і звернувся до свого радника. – але якщо її стан погіршиться, або вона ослабне, негайно мене повідомте. Коли це трапиться, я хочу бути поряд.
Ми залишилися на самоті і я нарешті заговорила:
-- Ви були учнем Астролябіо в Сен-Дені. Послушником Сюжеріо.
Я побачила здивування на його обличчі, а ще щось схоже на полегшення.
-- Але як Ви…?
-- І Ви єдина особа, яка вміє добути отруту, що вбила мого батька. Немає часу прикидатися, Сюжере. В мене немає часу.
-- Ви маєте рацію, -- сказав він нарешті, сідаючи на край мого ліжка. – Люба Елеоноро, Ви дійсно за крок від смерті. Я збирався розповісти Вам те, в чому зараз зізнаюся, в посмертному листі. Я гадав, що помру раніше від Вас, і мій план був нести на собі весь тягар вини, як я робив всі ці роки кожного разу, коли Вас бачив. Ви були моїм справедливим покаранням. Хай там що, мої страждання полегшувало те, що я мав змогу захищати Вас з тіні, як я робив це з Алісою і тепер з маленькою Марією.