-- Звісно, багато чого говорять і тільки дещо виявляється правдою. Але шлях загартовує, навчає нас новому. Ви повернулися зі знаннями про Багдадський вузол, про соляну смерть… Признаю, це стало Вам у пригоді. Ви були практично непереможним.
-- Швидше цілковито непереможним.
-- Так не буває, Ви вже достатньо прожили, щоб знати це, -- вказала я.
-- Може Ви знов почуваєтеся сильною, на знайомій території, але тепер, коли Ви повернулися на двір, перед королівською охороною, ситуація залишається такою ж, якою була в минулому. Я буду спостерігати за Вами, а ще за Вашою сестрою і Вашою донькою Марією.
-- Знаю, я на це розраховувала, любий Тьєрі, -- сказала я, дивлячись собі на руки. – Допоможіть мені встати, я ще не оговталася від подорожі.
Галеран встав, високий мов гора, взяв мене під руки своєю велетенською лапою, і я скористалася цією миттю, щоб вбити йому в тильний бік долоні легендарний перстень з п‘ятьма голками, змащеними найбільш ексклюзивною венеціанською отрутою, який Рай подарував мені разом зі своїм останнім повідомленням. Він відчував, що цей перстень стане мені в пригоді, й перш ніж загинути від руки онука Галерана, Нур ад-Діна, відправив мені єдину зброю здатну вразити мого ворога. Мені судилося раз і назавжди замкнути це порочне коло смерті.
Євнух поглянув на руку з недовірливим виразом на обличчі.
-- Ми вже дійшли до отрути? Гадаєте, моє тіло не справиться з нею? Ви й гадки не маєте, що витворяли з цим тілом, а я досі живий.
-- Отрута Вас не прикінчить, це правда. Вона Вас паралізує на коротку мить. Оце і все.
Мої слова випередили події, бо Галеран заціпенів і втратив рівновагу.
-- Але вони так, дияволи в ставку, яких я привезла з Антіохії, -- я вказала на водойму, яку Аліса заповнила хижою рибою присланою Раєм, друга послуга, яку я в нього попросила, і яку він сліпо виконав. – Вони на дні, Ви їх не бачите, але невдовзі вони піднімуться. Не переймайтеся. Їх троє: один називається Адамар, другий – Мод, а в третього немає імені, як не мав його мій вбитий Вами син.
І штовхнула Тьєрі де Галерана в ставок, а він не міг нічого вдіяти, щоб запобігти цьому.
Риба з‘явилася відразу, приваблена запахом плоті. Води ставка були темними, але в ту ж мить забарвилися яскравішим кольором. Невдовзі євнуха потягнули на дно і навіть слід його зник.
Я мусила сісти, настільки вичерпаною я була, але змусила себе вдивлятися у воду і вслухатися в тишу, що настала після зникнення Галерана.
Це був мир, відсутність конфлікту.
Тоді, досі не вірячи в нову реальність, я побігла вгору по сходах в пошуках Людовика і своєї донечки.
64 Передостанній день війни
ЕЛЕОНОРА
Париж, 1149
Ми досі не мали змоги залишитися наодинці, король Франції та герцогиня Аквітанська.
Я відправила бабусі листа, в якому розповіла все, що трапилося. Вона, яка стала ворогом свого чоловіка Трубадура, коли він замінив її на мою іншу бабусю, з радістю прийняла сестер, що ховалися в монастирі в Компостелі. А також Волдена, який міг кожного дня відвідувати свою маму в змішаному абатстві у Фонтевро, під захистом аквітанських котів. Поки що я змовчала правду про смерть батька, це вимагатиме моїх дипломатичних вмінь і обережності.
Сюжер волів не відкривати Церкві своє справжнє походження, але я постаралася, щоб його прийняли в сім‘ю, і Аліса та Марія невдовзі звикли називати його “дядьком” і відноситися до нього, як до люблячого діда, яким він завжди хотів бути.
Я зі свого боку відмовилася від намірів просити в Риму визнати наш шлюб недійсним.
-- Я не обманюю себе, Елеоноро, -- сказав мені Людовик в першу ніч після повернення, коли ми сиділи поряд з каміном в моїх покоях. – Знаю, ти ніколи не пробачиш мені за смерть Раймундо, так само як я змирився, що згадую про Вітрі кожного разу, коли бачу тебе. І не знаю, чи з таким багажем ми зможемо жити далі. Ми не можемо забути все те, що відбулося між нами. Але я сподіваюся. Над нами вже не висить тінь вбивства твого батька, зник Галеран, який затикав тобі рота… Може це останній день війни.
-- Це не так, Людовику. Не так. Ми ті, хто ми є, королі Франції та герцоги Аквітанські, й нас завжди чекає наступна битва. Але тепер я думаю, що “Я не здамся”. Життя не стане легшим, але ми можемо стати сильнішими. Я волію думати, що завжди, кожен день, в нас буде передостанній день війни.
Від автора
Життя Елеонори Аквітанської вистачило б не тільки на книжку, а на цілу енциклопедію. Елеонора прожила незвично довго, відійшовши від політичного життя, вона померла у вісімдесят два роки в своєму улюбленому абатстві Фонтевро.