Несподівано Адамар замовкла і поглянула в інший бік.
-- Йдіть, доню, -- пробурмотіла вона, не дивлячись на мене. – Я впізнала одне обличчя, і це не обличчя друга.
-- Де? – запитала я.
-- Не дивіться на мене! Купіть щось і йдіть. Я продовжу копати, але нас більше не можуть бачити разом, поки я не з‘ясую звідки виходить небезпека. Довіртеся мені, я знайду вбивцю Вашого батька, мого коханого племінника. А тепер йдіть, Ліє.
Я повернулася і послухалася, моє серце калатало, мов навіжене, я була мертва від страху, бо Адамар нічого не боялася, це до неї я зверталася, коли щось затуманювало мені розум, або коли мене охоплював гнів і я не могла приборкати мантікору.
Але вона була налякана, Адамар була налякана, і це було новим для мене.
Невдовзі я підійшла до палацу, сховалася за кількома возами з сіном, що заїжджали на подвір‘я і дісталася, задихавшись, до невеличкого садка королеви.
Я не могла піднятися по кручених сходах. Прямо попереду мені перетнули шлях похмурий Галеран і стриманий король Франції.
18 Початківець
ЕЛЕАНОРА
Париж, 1137
Без виправдань, в грубому одязі служниці й з калатаючим серцем. Кепська справа. Галеран мав на собі охайний білий плащ тамплієра, його чоботи були чистенькими. “Отже, це не він стежив за нами на ринку”, зробила я висновок. Може його брат Жільбер?
-- Ми стривожилися, зауваживши Вашу відсутність, Ваша Величносте, -- обізвався нарешті Людовик.
-- Існує якийсь закон, що забороняє королеві виходити з палацу?
-- Це не заборона, а розсудливість, -- промовив Галеран суворим голосом. – Король Франції та його королева повинні завжди бути під захистом королівської охорони.
-- Отже, я полонянка в цьому будинку?
Людовик глянув на мене, він мав такий поважний вираз обличчя, що, здавалося, постарів на кілька років.
-- Мені дивно Вас чути. Ви говорите про свободу так, наче вона можлива в нашому світі.
-- Раз я вже знаходжуся в безпеці в садку королеви й в товаристві свого чоловіка, короля Франції, можете попросити Вашого секретаря, благородного Тьєрі Галерана, нехай залишить нас, щоб ми могли продовжити нашу мирну розмову? – запитала я, змінюючи стратегію.
-- Галеране, залиште нас самих, -- наказав Людовик монотонним голосом.
Велетень-кастрат здійняв свої гострі вилиці до неба і мовчки пішов.
-- Ходімо в мої покої, -- попросила я свого чоловіка, коли ми залишилися самі.
Побачивши, що в цьому дворі навіть каміння мало вуха, мені хотілося якогось безпечнішого місця, ніж мій невеличкий садок.
-- То ти себе відчуваєш полоненим королем? – запитала я його, коли ми прийшли в мої покої і я зачинила за собою двері.
-- Кожної секунди, з кожним подихом. Звісно, що так. Всі мої дні – один суцільний обов‘язок. А ти як жила в Аквітанії? Тобі подобалося бути тим, ким ти була?
-- Звичайно. Звичайно, що мені подобалося моє життя і мої обов‘язки.
Він поглянув на мене захоплено, трохи недовірливо, і зовсім без заздрощів.
Я була готова побитися об заклад, що для його чуйної душі заздрощів не існувало.
-- Хтось, хто насолоджується життям… Я вислухав сотні сповідей і ніколи не зустрічав цього складника: насолода, задоволення, щастя. Боже! Не хочу, щоб ти втратила це сяйво, але тут, в Парижі, ти вже почала його втрачати. Твоя шкіра вже не така смаглява, як в Аквітанців, за короткий період вона стала цитриновою, але це ще не все, дикість в очах, блиск волосся…
-- Це через вологість.
-- Не вдавай легковажну зі мною, не роби цього, благаю. Не недооцінюй мене аж так. Що ти насправді робила на ринку?
Я вперше опустила голову. Він мав рацію, я вдавала, що не бачу, який він.
-- Інколи я втікаю від себе, в Аквітанії я робила це часто, як ти сам бачив у день, коли ми познайомилися. Я не тільки герцогиня, не тільки представник свого роду, і звісно, набагато більше, ніж молода королева Франції.
-- Але ти наражаєшся на небезпеку, якщо виходиш без королівської охорони. Скажи мені, що ти не настільки наївна, що ігноруєш цю реальність.
-- Ти дійсно гадаєш, що я не можу постояти за себе?
“Та й Адамар може постояти за мене”, хотіла я йому крикнути, але здоровий глузд змусив мене промовчати.
-- Ми всі вразливі, -- відповів Людовик. – В світі немає нічого простішого, ніж вбити, достатньо тільки бажання, фантазії, можливості, грубої сили, злості, люті, кількох монет… Вбити дуже просто, скривдити дуже просто. Ми всі це можемо, важко мати мотив і вирішити не робити цього. Такою силою я захоплююся, хоча, здається, більше ніхто так не думає.