Я чула, як вони прощаються, поважні голоси розмовляли з Людовиком: до мене доходило невиразне бурмотіння, але я не могла розібрати слів.
Як я і очікувала, Людовик, як тільки залишився сам, вирушив до каплички помолитися.
-- Це твоя перша страта, -- сказала я, не чекаючи, поки він обернеться. – Тому ти шукаєш тут спокою.
-- Ти вже знаєш? Якась кухарка вбила Жільбера, одного з улюблених королівських охоронців мого батька.
-- Як це трапилося, Людовику?
-- Я не хочу вплутувати тебе в це, справа вже й так неприємна.
-- Це мій обов‘язок, кухарка – частина аквітанської свити, яку я відправила заздалегідь. Розкажи мені, що трапилося.
-- Галеран каже, що він тільки наказав їй зупинитися і запитав, що вона робила. Свідки розповідають, що вона накинулася на нього і відьомськими чарами викликала в нього конвульсії, від яких він помер.
-- Тобі це здається правдоподібним? Дрібненька бабуся перемогла досвідченого, здорового солдата?
-- Правдоподібно чи ні, результат залишається таким самим: в сутичці при свідках загинув член королівської охорони. Ти знаєш, що королівська охорона має свої закони, їх просто необхідно дотримуватися, щоб король Франції був захищеним. Я не можу пом‘якшити смертну кару, навіть якби хотів. Так мені сказали всі в Раді. Я знаю… знаю, що ти з нею знайома, що це та сама бабуся, яка супроводжувала тебе в день, коли ти переодягалася, гадаю, ти відчуваєш до неї якусь симпатію чи навіть повагу.
-- Так, я знаю її. Але розумію, що очі твоїх баронів і всього королівства спрямовані зараз на твоє рішення і що від тебе очікують твердості, що ти забезпечиш виконання законів Франції. Я все це розумію.
“А ще знаю, що Галеран не дарує їй цього”, додала я подумки.
-- Хай там що, -- продовжила я. – Вона – аквітанка, а ти герцог-консорт Аквітанії. Є дещо, чого ти фактично не знаєш, а повинен знати.
-- Говори. Мені набридли таємниці й манірність Ради. Дипломатичний жаргон не для мене.
-- Це і є таємниця, а точніше була: Адамар, кухарка -- незаконнонароджена сестра моєї бабусі по батькові. Моя двоюрідна бабуся завжди була близькою до нас, вона була годувальницею мого батька, мого дядька Рая, моєю і моєї сестри Аліси. В Аквітанії це ні для кого не таємниця, Адамар люблять і поважають. Якщо її стратять таким варварським методом – відрубають голову, то це образить багатьох з моїх баронів і Франція отримає нових ворогів. Скористайся своїм становищем герцога-консорта і дозволь, щоб її стратили по-аквітанськи, на шибениці. На півдні ми не любимо відрізати голови, це не надто чиста смерть.
-- Вона була твоєю годувальницею? – перепитав він.
“Більше, ніж годувальницею. Матір‘ю, бабусею, радницею, менторкою, вчителькою і особистою королівською охороною”, подумала я і стиснувши кулаки, глянула на вівтар. Я питала себе, чи Людовик, який так досконало відчував тонкощі мови, розумів, що означало для мене побачити смерть Адамар.
-- Так, -- сказала я замість цього. – але я розумію, що вона вчинила важкий злочин, і розумію наслідки.
-- Я не знаю, що саме диктує закон відносно методу страти, -- сказав він після коротких роздумів.
-- “Стратити вбивцю, без права заміни на легшу кару” – процитувала я напам‘ять. – Як це зробити, там не говориться нічого. Зроби жест доброї волі й ти заслужиш повагу на своїх нових територіях.
Якийсь час Людовик обдумував мої слова, а тоді перехрестився, немов у нього камінь з душі впав.
-- Хай буде так, -- погодився він.
-- Накажи катові, нехай зробить це по-аквітанськи, -- сказала я.
-- Я не знаю, як це по-аквітанськи, та й кат, не думаю, що знає.
-- Тоді я відправлю йому інструкції.
-- Згоден, -- прошепотів він. – Сьогодні не… Ця ніч не найкращий момент, щоб відвідати твоє ложе, ні для тебе, ні для мене. Кожного разу, коли ми закриємо очі, цей зашморг буде на наших шиях. Вперше я позбавляю когось життя в ролі короля. Насправді це вперше я взагалі позбавляю когось життя.
Я промовчала, що маленьке аквітанське життя починало свій шлях у моєму животі, бо це був теж не найкращий момент, щоб представити його світу.
Моя маленька таємниця залишиться тільки моєю.
21 Багдадський вузол
ЕЛЕОНОРА
Париж, 1137
Світло смолоскипів кидало тіні на обличчя присутніх на ешафоті. Традиція вимагала, щоб була присутня королівська пара. Засуджену пильнувала королівська охорона і її майже не було видно за натовпом, бо більшості з них вона не доростала навіть до пояса.
Адамар з гідністю дозволила натягнути петлю собі на шию і вголос продекламувала плач аквітанців: