Самотньою я прийшла і самотньою піду.
Самотньою пройшла я свій шлях
І самотньою погляну у вічі поромнику.
Навіщо розповідати про цю мить, про петлю, про хрускіт, дрібне тіло, що гойдалося в повітрі. Навіщо. Рука Людовика, що стискає мою, застила кров від почуття вини.
“Ось що Франція робить з Аквітанією”, розлючено шепотіли мої коти.
Їй закрили очі, загорнули в біле полотно, опустили в склеп, що слугував для печального прощання, без плакальниць та інших похоронних ритуалів.
Вона була незручною небіжчицею. Тієї ночі її оплакувала тільки я.
В усякому разі я не молилася за неї, в неї була язичницька душа. Я обмежилася тим, що годинами мовчки сиділа поряд з її забальзамованим і нерухомим тілом.
…і тоді, тільки тоді Адамар ворухнулася.
Терпляче, потрошки, лівою рукою вона відсунула легеньку тканину, що закривала їй ніс і рот.
-- Мало бракувало, щоб вони зламали мені шию, банда бовдурів.
-- Але спрацювало, Багдадський вузол спрацював, -- прошепотіла я схвильовано.
-- Це вчетверте мене страчують, і запевняю Вас, моя Ліє, що ця страта безсумнівно найбільш незграбна і болюча, -- поскаржилася вона своїм солодким голосом.
Мій дідусь Трубадур привіз з хрестових походів багато чудових ідей, і аквітанські коти охоче застосовували кожну нову хитрість, часто покращуючи їх.
Фальшиве повішання шпигунів були звичною справою в Святій Землі. Багдадський вузол вимагав певної спритності, але добрий мотузник, звичний зав‘язувати петлі, швидко освоював механізм фальшивого розсувного вузла, дуже схожого на петлю для повішання, але доволі безпечного для шиї засудженого. Замінити ката досвідченим моряком коштувало мене двадцять срібних монет. Адамар вартувала цілого абатства, і я без вагань заплатила би стільки.
Я обійняла її; під час безсонних годин я не могла знести виду її нерухомого тіла.
-- Ви вся забруднилася, якусь мить я гадала, що вузол не спрацював і Ви насправді померли.
-- Я розслабила кишки, щоб все виглядало по-справжньому… і щоб французькі солдати не підходили, -- підтвердила вона, підморгнувши, після того, як звільнила від тканини все обличчя.
Повністю звільнившись від савана, що вкривав її, вона стиснула мою руку в своїх дрібних долонях. Бідолашна замерзла, я сіла на дошку і вкрила її своїм тілом, щоб хоч трішки зігріти.
-- Доведеться відправити Вас в Антіохію, до Раймундо, там Ви зможете продовжувати служити нашим інтересам, -- сказала я. – Я воліла би, щоб Ви закінчили Ваші дні в Фонтевро, з Вашою сестрою, але це надто близько, я не довіряю Галерану.
-- Нам потрібно поговорити про Галерана, моя Ліє.
-- На превеликий жаль, я знаю.
-- Як я й підозрювала, це його побратим, Жільбер, постійно стежив за мною. І гадаю, він вперся, щоб я не розпитувала на ринку. Але будьте певні, я продовжувала. Продовжувала. Слухайте, я наполягаю, що Вашого батька отруїли “олеандровим поцілунком”, наварець нічого про це не знав, а от його сусід, так. Той, що продає жаб‘ячі лапки, пам‘ятаєте?
-- Кульгавий, що спирався на милицю. Так, пам‘ятаю. Що Ви з‘ясували?
-- В його кошиках багато живих жаб, призначених для найкращих банкетів, але в ятці, краще заховані, в нього є ще жовті жабки з чорними очима. Вони дуже маленькі, а їхня шкіра отруйна, звір, що з‘їсть їх, відразу здихає. Я купила кілька і випробувала на лисицях, робила я це дуже обережно. Бідні тваринки падають замертво, а шкіра не вкрита хутром, набуває дуже дивного темно-синього кольору.
-- Синього?
-- Синього.
Я проглянула у своїй внутрішній бібліотеці всі книжки про отрути, які тільки пам‘ятала. Жовті жаби з чорними очима?
-- Думаю, вбивця Вашого батька винайшов спосіб синтезувати отруту і намастив нею немовля, йому довелося робити це з захищеними руками, щоб яд не подіяв на нього. І думаю, цим разом я не помиляюся, з тими жабами щось не так, бо брат Галерана просто оскаженів, коли почув, що я розпитую і розпитую торговця. Жільбер підслуховував нас, сховавшись за тканиною, в тіні одного з закутків ринку, але сам себе видав. Його обличчя почервоніло, губи міцно стиснені, назвав мене “надокучливою”. Він накинувся на мене з простягнутими руками, спробував задушити, затиснув долоні мені на шиї, я встромила йому отруєну голку зі свого чепчика.
-- Дурман. Кілька хвилин, конвульсії, страшний біль. Погана смерть, Адамар.
-- Він її заслужив.
-- Більше було ніяк?
Вона поглянула на мене, як на маленьку дівчинку.
-- Скільки десятиліть я аквітанська кішка?
-- Подейкують, що з колиски.