І одного дня, одного дня, який нічим не відрізнявся від всіх попередніх, це трапилося.
Певного ранку я зауважила, що Людовика супроводжував не Галеран, а один з охоронців ветеранів. Минали дні, проте здавалося, що ніхто не говорив про його відсутність, яка повертала мене до життя. Зрештою я відважилася запитати чоловіка:
-- Що трапилося з Вашим секретарем, Тьєрі Галераном?
-- Його викликав орден. Бернард Клервоський вимагав саме його, в Римі обмірковують повернення в Святу Землю, як хрестовий похід, в якому він брав участь. Він належить до Тамплієрів, він солдат і чернець, тому не міг відмовитися. Невже Вам його бракує? Ви не почуваєтеся в безпеці? Бажаєте, щоб я посилив Вашу охорону?
-- В цьому нема потреби, -- поспішила я відповісти. – Я просто хотіла бути в курсі справ королівства.
Я залишила його з завмираючим серцем, відчуваючи, як мені стає легше дихати. Невже Галеран дійсно забрався? Доля усунула його з Парижа і з мого життя, без боротьби, без хитромудрих планів, не заплативши високої ціни? Я відчувала спокусу звернутися до аквітанських котів, але страх зробив мене обережною і я воліла жити в непевності, ніж дражнити осу.
Як я насолоджувалася цією непевністю! Його відсутність прогнала з неба хмари, воно вже не здавалося мені таким гнітючим, коли я підводила погляд. Париж без Галерана виявився не таким похмурим і ворожим; крім мене ніхто не помічав цього полегшення, і я скористалася цим непевним перепочинком, щоб зібратися з силами.
Бо він залишався проблемою. Поки Галеран був живим, він залишався проблемою.
Але в герцогині Аквітанської проблеми не закінчуються ніколи, я знала, що рано чи пізно мої власні піддані змусять мене заплатити за те, що я залишила нашу столицю і жила в королівстві франків. Саме в колисці нашого роду, в древньому Пуатьє, спалахнула іскра непокори, і від того боліло ще більше.
25 Аквітанська кров
ЕЛЕОНОРА
Париж, 1138
Все почалося вранці, коли одна з фрейлін Аліси, кругла Клеменсія, розбудила мене з закривавленими руками.
-- Ваша Величносте, Ваша Величносте! Я недогледіла, Вам потрібно піти до того як…
-- Що відбувається? – перервала я. – Звідки ця кров?
-- Це кров Вашої сестри. Я прийшла надто пізно, -- пробурмотіла вона з жахом в очах. Погляд втуплений в кров на долонях.
Далі я не слухала, вискочила з ліжка, навіть плащ не накинула. Аліса була більш вмілою і спритною, ніж будь-який лучник у війську Людовика. Її обминали нещасні випадки, які траплялися з усіма непосидючими дітьми. Нещастя обходили її десятими дорогами. Вона ніколи не поранилася, не впала, не спіткнулася. На неї хтось напав, в цьому не було жодних сумнівів.
Я направилася в її покої, не звертаючи увагу на погляди чашників, швачок Аделаїди, слуг Людовика і конюхів. Вони дивилися, як я біжу повз них у нічній сорочці, без корони, без прикрас, босоніж.
Я застала її голою, з коцюбою в руці. В неї було жахливо спотворене обличчя. Від чола до підборіддя, по діагоналі, його перетинали чотири рани. Нападника я побачила загнаного в кут, він хрипів, наїжачивши спину й піднявши хвіст. Це була величезна кішка таббі, біла і дика. Невже в палаці були такі великі кішки? Яких гігантських щурів їла ця потвора?
Аліса не звернула на мене уваги, вона накинулася на кішку, повністю гола, вимахуючи розпеченим залізом. Кішка захищалася так, як це робимо всі ми коти – принаймні аквітанські – атакувала гострими пазурами і зубами.
-- Я ніколи не буду його, я не дозволю, щоб цей грубіян доторкнувся до мене! – крикнула вона мені.
--Шшш, -- я обійняла Алісу ззаду, забираючи зброю. Я закрила їй рот, вимастилася її кров‘ю, та це не мало значення. – За дверима зібрався весь двір. Дай кішці спокій і розповідай, що це за божевілля.
-- Король тобі не сказав? Він що, ще не знає?
-- Людовик не казав мені нічого, що б виправдовувало твоє бажання зламати своє життя. В чому справа, сестро? Ти ніколи не поводилася як немудре дівчисько. Що тобі загрожує чи ображає тебе?
-- Роберт Великий, мій суджений.
Дурнуватий брат Людовика, неотесаний і задирливий Роберт Великий, граф Дре. Це було як намагатися поєднати воду з олією. Вони ненавиділи одне одного, терпіти одне одного не могли, і найгірше: зневажали одне одного від самого приїзду Аліси.
-- Чий це наказ? – Я хотіла знати розмір проблеми.
-- Королеви-вдови. Вона особисто розбудила мене сьогодні вранці з цією новиною. Все вже вирішено, все домовлено. Але він одружиться з м‘ясними відходами. І тобі не вдасться запобігти ні одному, ні другому. Якщо ти забереш в мене кішку, я знайду інший спосіб понівечити своє тіло. Нехай бере мене, хай буде так, але він стане посміховиськом для всього королівства.