Мод скривила обличчя.
-- Правда. Ваш батько дав Вам ім‘я, але я його ненавиджу, тому завжди відмовлялася так Вас називати.
-- Скажіть мені, -- наполягав хлопець. – Я заслуговую мати ім‘я і заслуговую мати батька. Ви дали мені життя, мамо, я Ваш боржник, хоча зараз Ви мені не вірите, я заопікуюся Вами. Але Ви також намагалися забрати в мене життя, покинувши в лісі. Ви повинні назвати моє ім‘я, повинні сказати хто я.
-- Гаразд.
На вухо вона промовила звуки, які відмовлялася повторювати роками.
-- Нікому не говоріть, бо нас обох вб‘ють, -- закликала Мод. – Загинете Ви, загину я.
-- Тоді втікайте, -- тільки й зміг він вимовити. – Я зв‘язаний обіцянкою захищати Вас. На відстані, мамо, але я завжди захищатиму Вас.
Вони востаннє обійнялися, Мод збігла по сходах і вирушила з Елоїзою та Сібіллою в бік Ніорських лісів.
Він теж поспішив: взяв чистого полотна, мазі й повернувся до пораненого спадкоємця герцога Аквітанського. Зосередившись, він почав старанно обробляти його рани, а ранений мовчки терпів.
Тоді Вільгельма осяяло і він все зрозумів. Склав усе докупи, плітки почуті тут і там.
-- Боже всемогутній! – вигукнув він, промовляючи з зусиллям. – Знов чорні легенди, Ви дикий хлопчик з Ніорських лісів. Тепер я зрозумів, я все зрозумів. Ви байстрюк цих нещасних бідолах. Вас вже збезчестив якийсь граф-содомит?
-- Не розумію Вашого запитання, -- спромігся він сказати, відчуваючи певний сором, бо не знав, що означають певні слова, немов знов був маленьким хлопчиком, загубленим у лісі.
Він гадав, що слухаючи й запам‘ятовуючи книги, які читав уголос управитель, він пізнав світ, але тепер зрозумів, що був самотнім нікчемою і що єдиною особою, з якою він розмовляв, була мама. І в цю мить до нього дійшло, з сумішшю безмежного суму і жаху, що завтра мами вже не буде, і післязавтра, і що ніхто вже ніколи не вилізе на горище з мискою молока чи каші.
-- Ви один з тих юнаків, яких він використовує для своїх васалів і друзів? – наполягав Вільгельм.
-- Ніхто не знає, що я тут живу, -- відповів той ніяково. – І ні, в цих цілях мене не використовували.
-- Але якщо Вас виявлять, то Вас чекає ця доля. У Вас не буде вибору, як у Вашої матері не було вибору, як у мене не було вибору. Трубадур забирає і керує нашими тілами й нашим життям. Ви це розумієте, правда?
Він кивнув, він знав, що той має рацію і знав, що тепер йому самому доведеться інколи спускатися з комори, щоб дістати собі їжу. Скільки часу займе управителю миловарнею, щоб виявити його?
-- Якщо мій батько довідається про Ваше існування, то використає Вас, як він це робить з усіма нами. Але я позбавлю його цього задоволення, принаймні це я можу зробити. Можете дістати мені пергамент, перо і чорнило?
-- Звісно, зараз.
-- Я напишу Вам рекомендацію, відправлю в абатство, де Вас як слід виховають. Просто диво, що Ви вижили, після всього, що пережили, а ще більше варті уваги таланти, які я в Вас бачу. Ми будемо підтримувати зв‘язок, за спиною мого батька, звісно, якщо я сам виживу і він виживе після мого удару. Думаю, що виживе, в нього все тіло вкрите схожими ранами.
Він проковтнув слину, майже не вірячи. Благодійник?
-- Погоджуєтеся? Я не хочу бути таким, як батько, не хочу керувати чужим життям, без їхньої згоди. Цього буде достатньо на знак вдячності за те, що Ви врятували мені життя?
-- Чи згоден я? – повторив він. – Ви говорите про книжки, про життя серед людей, про…?
Він майже не міг продовжувати.
-- Досі я жив лише сьогоднішнім днем, тепер в мене є майбутнє, -- сказав хлопець і вони поглянули один одному в очі, як рідні душі.
Вільгельм теж посміхнувся, яка дивна ніч.
-- Тоді йдіть по все необхідне, щоб написати цей документ. І пообіцяйте, що ми будемо підтримувати зв‘язок, я заопікуюся Вами так, як Ви заопікувалися мною. Але щоб написати рекомендацію мені дечого бракує. Бракує імені.
Якусь мить він мовчав. Якби його запитали про ім‘я ще кілька годин тому, він відчув би старий і добре відомий сором.
Але не тепер, тепер він знав, хто він, проте пригадав останню пораду матері.
-- Ріо. Мене звати Ріо. Це частина імені, яке дав мені батько.
Вільгельм кивнув, від мікстури, яку його змусив випити Ріо, він почувався фантастично.
-- Так і запишемо, Ріо.
29 Оточена перлина
ЕЛЕОНОРА
Париж, 1138
Ще навіть не було дев‘ятої ранку, коли Вермандуа провів мене в салон, де на мене чекав Сюжер з виразом співчуття на обличчі й листом з печаткою мого дядька Гуго. Але на мене очікували не тільки Людовик і Аделаїда, моя свекруха; поряд з каміном в напруженому мовчанні стояло кілька чиновників сенешаля. Деякі тримали скручені плани.