Вирушили найдосвідченіші лучники, це була безшумна і швидка робота. Перед цим я поговорив з ними й на ходу видав накази відносно Вермандуа. Всі погодилися; не дивлячись на його характер забіяки, його поважали й любили. Після короткого очікування палаюча стріла потухла, пробивши стовбур дерева на березі ріки.
Це був умовний сигнал.
План Елеонори розпочався. Я опустив руку і ми кинулися на лісову поляну, де кілька хороводів кружляло в темряві, освітленій кількома смолоскипами й парою невеличких багать.
Я їх не побачив. Хай йому дідько, я їх не побачив.
Я не помітив кущів ожини, що росли перед аквітанськими дітьми й спіткнувся. Я гепнувся щосили головою вперед і ожина впилася мені в обличчя.
-- Я нічого не бачу! – заревів я. – Допоможіть королю!
Але барабани й сопілки лунали голосніше, ніж мої крики. Я знав, що напад почався, бо сміх і співи раптово припинилися; мої люди були зайняті полюванням на дітей, мовчки й без зброї, і не чули криків короля в полоні колючок рослини, що оточувала і позбавляла мене зору.
Найбільше дісталося очам. Страшний біль розривав мені повіки, гаряча кров залила все і я не міг їх відкрити, так мене боліло.
Я зрозумів, що я сам, і що мені самому і сліпому доведеться вибиратися з цих колючих заростів. Я заховав кинджал у чоботі; я зміг його дістати, не дивлячись на те, що деякі найбільш товсті гілки спіймали мене за руки, але стьобаний одяг пом‘якшив шкоду. Та все одно мені не вдалося уникнути подряпин на руках, коли я намагався вирвати шипи з обличчя і волосся, кущів було так багато, і вони були такими густими, що кожного разу я ранив себе більше і більше стікав кров‘ю.
Ніс, рот. Були відкритими ранами, які відкривалися більше і більше з кожним моїм розпачливим ривком. Вся голова кривавила і я тонув у жахливій темряві ні до чого непридатних очей.
31 Земля сліпих
ЛЮДОВИК
Пуатьє, 1138
Відколи я познайомився з Елеонорою, то приписував їй тисячі чудес. Але ніколи, аж до цього дня, сліпий і загублений в ожиновій пастці, я не вірив, що вона має ще й дар білокації. Що вона могла залишатися в палаці в Сіте, і водночас поспішити мені на рятунок від тотальної невдачі під стінами Пуатьє.
Але так було, а принаймні так мені здалося, і так я маю намір розповісти.
-- Ваша Величносте! Не рухайтеся, значно сильніші чоловіки загинули в цій ожині!
-- Це ти? – запитав я порожнечу. Я впізнав енергійний голос, південний акцент, якого Елеонора відмовлялася позбутися, не дивлячись на те, що тепер її життя проходило серед звуків французького двору. – Як це можливо? Не має значення, я вірю, що ти здатна створювати ілюзії.
Її спритні руки розмотали колючі пута, що ув‘язнили мене, не давали мені поворухнутися, тримали на ласці будь-якого ворога. Всі були невидимі для мене. А тому всі були всемогутніми, а я беззахисним королем.
-- Я знав, що ти не вбивця дітей, -- сказав я в порожнечу, стиснувши повіки, щоб уникнути більшого болю. – Слава Богу. Цими днями я так молився за твою душу, моя кохана Елеоноро…
-- Я – Аліса, а не моя сестра, -- перебила вона мене. – Елеонора тут?
-- Ні. Вона в Парижі, під охороною і в безпеці. Мене сплутав Ваш голос, я нічого не бачу. Покличте моїх людей, -- сказав я їй. – Витягніть мене звідси якомога швидше. Я повинен довідатися про хід кампанії. Де мій сенешаль?
-- Для цього я й прийшла. Ваш сенешаль знаходиться в камері нашого родового палацу. Якого біса він з‘явився в моїх покоях одягнений таким чином? Моя охорона взяла його за одноокого жебрака; я відпочивала і довідалася про його затримання пізніше. Я спустилася в темницю, щоб побачити хто це, але він жестом попросив мене мовчати; в Пуатьє ніхто не знає, що ми ув‘язнили сенешаля короля Франції. Я втекла і перелізла через стіну, бо підозрювала, що щось відбувається. І як бачу, так і є. Я знала, що сестра не залишить це безкарним, але гадала, ви прийдете, щоб пограбувати належний Вам товар. Присягніть мені, що Ви не збираєтеся вбити всіх пуатвинських дітей, сеньйоре, бо я залишу Вас в ожинових заростях і нікого не повідомлю. І це не порожня погроза.
-- Це план Вашої сестри, -- пояснив я, намагаючись її заспокоїти. – Я довірився її стратегії, тепер ми розпочнемо переговори.
Здається, вона прошепотіла якусь лайку окситанською мовою; після цього були тільки тиша і тепло від людської присутності, яке залишило її зникле тіло. Я зосередився на тому, щоб звільнитися від гілок, які досі мене міцно стягували, але для когось, хто занурився у світ цілковитої темряви, це завдання виявилося невдячним і важким.