Нарешті прибула підмога, спритні руки, які кинджалами звільнили мене.
-- Що там з дітьми? – поцікавився я.
-- Спіймали всіх, а принаймні так нам здається. Честі нам це не додало, але ніхто не постраждав. З нашими все гаразд, рани від копняків, укуси й синяки, оце і все. Заручники в наметі, під вартою.
-- Скільки? – поквапив я його.
-- Більше сотні.
-- Тоді ведіть мене до стіни, пора починати переговори, -- наказав я.
Кілька міцних рук підняли мене.
Від них несло непевністю і гострим потом, які виділяють вже змучені солдати; не знаю, чи добре я виразився, хто воював, то зрозуміє.
“Король осліп”, чув я, як бурмочуть по ланцюгу, один до одного, різноманітні стривожені голоси, поки нарешті всі перед стіною не довідалися про нове нещастя.
Невже така тепер моя доля, правити королівством з рук, яких я навіть не бачив?
-- Алісо, будьте поряд зі мною, своячко. Ви будете моїми очима під час переговорів. Нехай мене посадять на коня, а Ви поскачете зі мною до стіни. Нехай сурми сповістять, що король Франції буде розмовляти зі своїми васалами в Пуатьє.
Пролунали накази, мої розпорядження виконали.
-- Ми на місці. Вийшли представники всіх гільдій, Ваша Величносте, -- прошепотіла мені Аліса, в той час, як я, потягнувши за повід, зупиняв коня. – Присутні майстри й ремісники. І їхні сім‘ї. Всі на стіні. Торговці медом, оливками, устрицями, китовим жиром…
-- Зрозуміло, -- зупинив я її. – Швиденько, введіть мене в курс. Хто мій опонент?
-- Боюся, погана людина. Не розумію, що він робить попереду зі штандартом Пуатьє. Кепська справа, якщо йому дозволять говорити. Китовий жир, величезна сім‘я, вони з братами мають славу грабіжників. Танкредо де Монпельє не має ні синів, ні племінників, але в нього довгий ніж для ворогів.
-- Йому нема чого втрачати, -- перебив я її з поглядом спрямованим вперед і високо піднятою головою, вдаючи, що щось бачу. Сліпий король, правда, але не переможений, не з опущеною головою. – Швиденько, своячко. Є хтось поряд з ним, хто може стати нам в пригоді?
-- Справа від нього, товстий чолов‘яга з округлим пузом… Пробачте, я забула, що Ви не бачите. Він гонить горілку і робить вино. Достатньо сказати, що в нього чотири хлопчики, всі вже учні. Дайте повноваження йому, назвіть його ім‘я, його звати П‘єр де Емануель. Ігноруйте грубіяна, той не поступиться.
-- Тепер ми муніципалітет! Ми відкидаємо владу графині де Пуатьє, і таким чином, владу сліпого графа де Пуатьє! – прогримів чийсь голос.
“Мабуть, грубіян”, подумав я.
-- Я ваш граф, і я ваш король, сліпий чи ні! – відповів я. – Правильно кажуть, що в країні сліпих, одноокий – король. А я сліпий король в країні однооких. Ви бачите тільки половину реальності. Ви в ейфорії, бо проголосили комуну, гадаєте, що звільнившись від податків, які ви винні Аквітанському герцогству, ви станете заможнішими. Погляньте трохи далі, поза свої стіни, на кордони, що вас оточують. Погляньте на невеличку частину мого війська! До вчора воно вас захищало, а сьогодні може взяти в облогу і знищити! Ви цього хочете, добрі люди? Ні, я так не думаю.
Я зробив паузу, як Сюжер в кульмінаційний момент проповіді. По стіні прокотилося бурмотіння, облогу можна вести не тільки палаючими тюками.
Перш ніж дати їм шанс відповісти, я знов взяв слово.
-- Я ваш король, а моя дружина – ваша герцогиня. Наше військо вас захищає, швидко прийде на допомогу, якщо на вас нападуть сеньйори з півночі, Бретані, Нормандії, Анжу, Шампані… Ви торговці, а не солдати. Скільки часу займе вашим ворогам напасти на вас і перемогти? Ваші податки йдуть на ваш захист, а ми, ваші графи, пильнуємо за тим, щоб вам сприяли торговельні закони. Як ви можете скаржитися на наше керівництво, якщо ви найбагатша земля в християнському світі?
Я прислухався і почув дзвінкі голоси у відповідь на свої слова. Було неможливо сказати чи вони були схвальними чи заперечними.
-- Де наші діти? Що їх чекає? – вигукнув якийсь старечий голос.
-- Це П‘єр, винороб. Він весь Ваш, -- прошепотіла Аліса.
-- Майстре винарю, ваші діти в безпеці під нашою опікою. І там вони залишаться, поки ви не зміните свою поведінку і не розпустите муніципальну раду. Я заберу їх на двір в Парижі, там вони зростатимуть і кожному знайдуть якесь місце, де вони займатимуться відповідним ремеслом.
-- Ви не можете позбавити нас майбутнього! Що буде з Пуатьє без молоді? – вигукнув він, в його голосі вчувалися всі відтінки жаху.
-- Муніципалітет без майбутнього. Тепер вам все ясно? Хто тут сліпий і хто одноокий? – відповів я.