Я думав, що це перемога; якщо в якусь мить наївності мені здавалося, що буде просто і що ми вийдемо сухими з води, то я помилявся, я жорстоко помилявся. Я зрозумів, що щось йде не так, відчувши холодний дотик руки Аліси, яка міцно стиснула мені зап‘ясток.
-- Зупиніться, благаю, -- простогнала вона серед шепоту.
-- Що діється, своячко? Що відбувається?
-- Вермандуа…
Танкредо де Монпельє з гільдії торговців китовим жиром знов взяв командування на себе.
-- Гляньте, кого впізнав один з наших наглядачів: Рауля Вермандуа, Вашого бравого сенешаля! – вигукнув він тріумфально.
Моя своячка спотвореним голосом описала сцену:
-- Йому зв‘язали руки, не видно, чи ноги теж, але на шиї в нього зашморг і четверо людей погрожують йому списами.
-- Немає сенсу вимагати його звільнення! – крикнув я, щоб всі мене почули.
-- Так, немає сенсу! – відповів торговець жиром. – І можете залишити собі дітей, ми народимо ще, ми – аквітанці, ми не такі безплідні, як ви.
Що він там знає про моє сім‘я, зігнорував я насмішку. І зосередився на маленькій перемозі, яку оповістили крики незгоди жителів Пуатьє. Батьки – подумав я – заручників.
-- Нехай хтось заткне Монпельє, бо я сама його приб‘ю! – вигукнув жіночий голос.
Багато хто підтримав пропозицію: виявилося правдою, що аквітанці мають незгоду в крові, і якщо не воюють з ворогом, то воюють між собою.
-- Тихо всім! – Застав мене зненацька владний крик, що пролунав поряд зі мною. – За відсутності герцогині Аквітанської, я, її сестра, говорю від її імені! Це переговори з королем Франції, дійте відповідно, як на аквітанців пристало. Саме в боях визначається благородство нації, зрозуміло?
Всі замовкли, оце так характер.
-- А зараз говоритиме король! -- закінчила вона.
Я скористався нагодою, щоб дати умовний сигнал, підняв праву руку.
-- За моєю командою! – закричав я.
Я почув, як за моєю спиною тягнуть патерели і мої люди займають позиції.
-- Ось що буде далі, жителі Пуатьє, повісите ви Вермандуа чи ні: ваші діти залишаться під моїм наглядом, а завтра на світанку ми запустимо палаючі тюки, які підпалять склад, ви залишитеся без товару! – Я благав Всевишнього, щоб Вермандуа пробачив мені вдавану зраду, я не збирався жертвувати ним, десять переодягнених лучників, які досі знаходилися на стінах, отримали інструкції врятувати його, якщо буде така необхідність, і вона була. – Облога триватиме, день за днем, поки ви не відмовитеся від комуни! Переговори завершено, я благаю Господа, щоб переміг здоровий глузд і ви прийняли правильне рішення!
Я повернувся в свій намет, багато пар спритних рук допомогли королю.
Чим ти рішучіший і жорстокіший, тим більше ти викликаєш захоплення у солдатів. Клятий світ, в якому мені судилося жити.
Тільки коли голоси віддалилися і я зрозумів, що сам, я дозволив собі тремтіти в ліжку під покривалами з вишитими ліліями.
Тремтіти від страху, від безсилля, від жаху в якого садиста я перетворився під важкою короною Франції.
Першого дня – навіщо розповідати деталі – згоріла частина урожаю пшениці. Хліб, який ніколи не випечуть. Я не розмовляв ні з ким, ніхто не розмовляв зі мною. Звісно, я чув запах диму. Сліпота давала мені перевагу, бо я не бачив, як після моїх наказів палає дім Елеонори.
Другого дня я прокинувся від криків своячки.
-- Вони збираються повішати Вермандуа!
Вона трясла мене, як вітер пір‘їну, можливо, вона почувалася винною, бо його ув‘язнили, коли він намагався врятувати її.
-- Цього не буде, -- відповів я, оговтуючись від кошмарів з пожежами, що наповнювали мою ніч. – Я наказав десятьом своїм…
-- Цього дійсно не буде, -- перебив нас голос, знайомий голос, любий голос. – Цього не буде, бо я покладу край цьому божевіллю.
Сюжер, добрий Сюжер, прийшов нас всіх врятувати.
32 Гра в повішеника
ЛЮДОВИК
Пуатьє, 1138
-- Королева Елеонора прибула в моє абатство. До неї дійшли новини, що в Пуатьє все пішло шкереберть, що Вас важко поранили й що Ви на порозі смерті. Вона наполягла, щоб я втрутився дипломатичним шляхом і якомога швидше повернув Вас в Париж. Втім, я з полегшенням побачив, що в повідомленнях, як завжди, трохи перебільшили. Ви весь в синяках, але не напівмертві, хоча ці рани на очах… Правда, що Ви втратили зір?
-- На жаль, так, -- відповів я, одягаючись навпомацки. – Але на це нема ради й боюся, що на Пуатьє також.
Поспішаючи, щоб якомога швидше вирушити, я навіть не шукав кольчугу, я зітхнув з полегшенням, що мені не доведеться ще один день терпіти дрібні металеві кільця, які дряпали мені плечі й врізалися в лікті. Сьогодні битви не буде.