-- Моя королево Елеоноро, Пуатьє відмовився бути комуною, -- повідомив він мене стриманим голосом. Ми працювали над цим голосом, стільки ранків тренували його вдавати, щоб він виглядав впевненим у собі королем. – Пуатвинських дітей звільнено, з них навіть волосина не впала і вони задиристі, вихваляючись пригодами, повернулися в свої домівки. Втрат мало, такий собі Монпельє і два його брата, керівники гільдії торговців китовим жиром. Купа різноманітного товару, яким заплатять наші податки, тепер у безпеці, за винятком вісімдесяти мішків пшениці, які ми спалили в другу ніч облоги. Сюжеру вдалося дістатися до вікна в герцогському палаці тільки завдяки тому, що Ваша сестра супроводжувала його і змусила всіх відноситися до себе з повагою. Їх ледь не лінчували, але вона знала більшість затриманих дітей. Вистачило, що вона викрикнула їхні імена і натовп паралізувало, як жінку Лота після того, як вона оглянулася на Гоморру, розповідав Сюжер. Добрий абат скористався цим, щоб проголосити помилування і спритно взятися за переговори: він запропонував свободу дітей за відновлення васальної присяги Аквітанським герцогам. Він пообіцяв їм нові торгові привілеї, але під герцогським наглядом. Вони погодилися і тепер він визволитель Пуатьє. Сюжере, Ви тут, вірний раднику? Самі розкажіть королеві.
Сюжер підійшов до нас. Не дивлячись на оптимізм Людовика, в нього була розбита губа і великий синяк на щоці, наслідок – як я думала – удару каменем одного з моїх васалів.
-- Дорога королево! – промовив він зі щирою радістю. – Ми досягли неможливого! Як пуатвинці вихваляли короля! Вони гукали “Людовик VII Милосердний”. “Хай живе король Людовик Милосердний!”
Я зберігала спокій, не дивлячись на те, що під сукнею в мене підгиналися коліна. Стільки днів у напрузі, фальшиві новини, що розповідали про переможеного і безсилого Людовика… Я схопила чоловіка за руку і допомогла йому встати. Нам не потрібні були слова, ні погляди, наша таємна мова полягала в стисненні рук, які ми не відпускали.
“Вітаю тебе”, пробурмотіла я зворушена.
“Радий тебе бачити”, відповів він.
-- Ваш божевільний план спрацював, -- прошепотів він мені в шию, хоча йому здавалося, що у вухо.
-- Пообіцяйте, що Ви більше ніколи не прислухаєтеся до моїх божевільних планів.
34 Жахлива бабуся Філіпа
ЕЛЕОНОРА
Париж, 1138
Залишалося дві загрози: королева-вдова і Сюжер. Залишалося два коханці: невдовзі я відкрию їхні імена. Залишалося дві проблеми: віддалити одних і наблизити інших.
Мій догляд за Людовиком давав результати: його повіки вже не були налиті кров‘ю, через вузьку щілину поміж вій проникало світло і в нього щораз краще виходило пересуватися навпомацки. Було дивовижно бачити його в різних кутках палацу, як він без допомоги підіймається по сходах і точно підбирає свій щоденний одяг. Здавалося, що в нього було більше відчуттів, ніж в простих смертних, або що на кінчиках пальців у нього з‘явилися очі.
Французи святкували перемогу так, як тільки французи святкують свої перемоги: молитвами й месами, зверненнями до Всевишнього. Армія прелатів, які прибули в Сен-Дені розташувалася зліва від вівтаря. Справа, перед Сюжером, солдати, що брали участь в облозі, на колінах слухали переможний хор хлопчиків.
Оскільки був четвер, Людовик повинен був зробити щотижневе чудо і вилікувати двісті підданих хворих на золотуху. На вуличках Парижа розповідали, що попередньої ночі були мертві та бійки серед тих, хто прибув з усіх куточків королівства, щоб їх вилікував сліпий король-переможець.
Людовик перетворювався в легенду, в пам‘яті його підданих не залишалося нічого від Молодого короля. В усякому разі, брак спадкоємця залишався єдиним докором духовенства і баронів. Але в їхніх очах це все була моя вина, і кожного дня в поглядах щораз більше придворних з‘являлося звинувачення в безплідності.
Ми з Алісою з нудьгою спостерігали за всіма ритуалами королівського дотику. В моїй присутності не було необхідності, тому ми вислизнули через боковий вхід собору і поскакали з моєю охороною за межі Парижа, де я обладнала шатро з кречетами, про яке мало хто знав. З допомогою чоловіка я врятувала тих, що пережили напад на Тальмон і дала їм притулок в місці, до якого могла дістатися після короткої поїздки верхи.
Я попросила охорону непомітно оточити огорожу навколо шатра, а ми заглибилися в закритий прохід, щоб перевірити стан наших птахів.
Я відразу зрозуміла, що ми не самі, ще по дорозі я зауважила пару коней прив‘язаних до дерева. Я знала одного з них. Аліса теж впізнала його, я побачила, що вона добре приховує, але насторожилася: вся її спина напружилася і вона стиснула стегнами боки коня.