Несподівано, заховану за одним із стовпів, які підтримували кречетів, ми побачили пару, що розважалася на вкритій соломою підлозі. Вони були не в надто достойній позі, але відступати було пізно, що робити, довелося наблизитися.
Я зупинилася на безпечній відстані й підвищила голос:
-- Сеньйора де Вермандуа! Рада, що Ви прийшли помилуватися нашими кречетами.
Вона заціпеніла. Зі складок сукні виліз її чоловік, сенешаль Франції – з тією пов‘язкою, його ні з ким не спутаєш – і з труднощами встав.
-- Ваша Величносте, я… -- спромігся вимовити Вермандуа. Він поглянув на Алісу і в цьому погляді я побачила багато безсонних ночей.
-- Ви допомагали Вашій дружині поправити поділ сукні, -- докінчила я. – Це справжня мука, мені для цього теж потрібна допомога фрейлін, яким доводиться лізти мені між ноги, щоб стягнути сукню в поясі. А інакше ніяк. Ви чудовий чоловік, Вермандуа, турботливий і відданий. Не переймайтеся нами: ми не скажемо нікому, що сенешаль Франції знається на кравецтві.
-- Я Вам вдячний, сеньйоро, -- відповів він зі спокійною посмішкою. Але в його опущених очах був прихований гнів на жінку, і певний сором, але не переді мною, він мене навіть не бачив, а перед Алісою. – Ми з дружиною вже йшли, вона наполягла побачити птахів зблизька, не вірила, що їх можна приручити.
-- Вони здаються мені такими вільними, коли літають близько Бога… Невже Всевишній не заперечує, щоб цих істот, що живуть з ним в небесах, тримали в клітках? – висловила свій сумнів жінка Вермандуа після того, як поправила сукню.
Бажання говорити про Бога в ситуації, коли з її щік ще не зійшов рум‘янець, було дивним. А викликав його не Вермандуа: я зауважила, що він був розлючений, і не тільки тому, що їх потурбували.
-- Бог нам про це нічого не казав, -- промовила я, знизавши плечима. – Але дайте мені знати, якщо він пришле Вам якийсь сигнал і ми всіх відпустимо. Бачите оті клітки? Вони повертаються в них щоночі з власної волі. Навіть королева не сміє перешкоджати вільному вибору.
Вони замовкли, гадаю, жоден з двох не знав, що відповісти. Подружня пара зникла на шляху, пошепки про щось гнівно і стримано дискутуючи. Ми з Алісою натягнули рукавиці для соколиного полювання і почали годувати птахів шматками м‘яса, яке вони так любили.
-- Я спостерігаю за тобою відколи привезла з Пуатьє, -- сказала я їй нарешті. – Навіть не думай бажати того, що ти бажаєш, сестро.
-- Звідки ти знаєш, чого я бажаю? – відповіла вона, повернувшись до мене спиною. Вона завжди так робила, коли не хотіла, щоб я побачила брехню на її обличчі.
-- Батька, щоб повернувся? – спробувала я.
-- Ти бачиш тільки поверхневий бік. Досвід, брак ока, зухвальця, який завжди повертається з битви, хоча й побитий, і знає, що оклигає…
-- А що бачиш ти, під шкірою сенешаля Франції?
-- Братню душу. Яка не змирилася, не дивлячись на те, що ми пливемо за течією за вами, тими, хто народився у відповідному порядку, щоб керувати долями всіх навколо вас.
-- Він одружений… -- нагадала я їй.
-- Я не стану його коханкою, якщо це тебе турбує. Я не подарую свою шкіру нікому, сама чудово знаєш. Але я знаю себе, я не вмію зупинитися, коли побачу щось, що…
-- Я чудово знаю, -- перервала я. – Ця норовлива жінка – сестра графа Шампанського і короля Англії Стефана I. Це непроста партія. Ти встрянеш у велику гру. Папа Інокентій не погодиться. Не зможе, навіть якщо захоче, надто багато послуг він прийняв від Англії.
-- Я не проситиму, щоб ти ризикувала заради мене.
Але вона ризикувала заради мене. Я поглянула на її чоло, досі посиніле від каменя кинутого одним з наших пуатвинських васалів. Вона отримала цю рану, коли пройшла в місто, щоб захистити Сюжера і її оточив натовп.
“Пора починати робити пожертвування Святій Матері Церкві. Абатства, монастирі, млини й ліси, -- нагадала я собі. – Нехай золото допоможе їм забути образи батька і дідуся. Щоб відтепер вони розраховували на гроші Аквітанських герцогів, щоб залежали від мене. Це завдання на роки, чим раніше я почну, тим раніше римський посох буде в мене під сандаліями.”
-- Отже, твоя мета зараз – один чоловік.
-- Чоловік, душа, товариш, який розуміє мій стиль життя, а я можу зрозуміти шлях, який привів його туди, куди привів. Тому, так. Але ти врятувала мене від Роберта Дре, і я буду вдячна тобі до кінця життя за цей порятунок; більше я тебе не можу просити, принаймні не так швидко, хоча не буду заперечувати, мені тривожно, я стурбована. Ти повернула мене в палац. Скільки часу займе Аделаїді Савойській, щоб покарати нас за нашу витівку і видати за іншого французького пройдисвіта? Ти сказала їй, що через пуатвінські рани я стала безплідною, то вона віддасть мене не союзникові, а якомусь ворогові, щоб покарати його. Він буде гіршим за Роберта.