-- Ви цього шукаєте?
Людовик показав їй маленький жовтий камінь.
-- Сліпота це не тільки шкода. В мене загострився нюх. В перші дні після мого повернення, кожного разу коли Ви приходили провести поряд зі мною ніч, мені було страшно. Ви пахнули сіркою, а я Вас не бачив, мені здавалося, що це Люцифер вдавав Ваш голос. Але це були Ви, правда?
-- Так, це була я, -- признала Аделаїда.
-- Отже, це Ваш камінь сірки.
Вона почервоніла, і то не під впливом полум‘я.
-- Ви мали намір покінчити життя самогубством, якщо я не дам Вам дозволу з Монморансі. Вчинити самогубство, Ви, мамо, таку образу Всевишньому… Ви настільки нещасні?
Аделаїда оперлася на перекладину каміна. Закрила очі й похитала головою, немов відмовляючись від чогось. Від гідності, від захисту, в усякому разі, від чогось збудованого протягом років.
-- Це вже не моє місце, сину.
-- Як це ні?
-- Тепер, коли діти виросли, а я стала королевою-вдовою, двір мене дратує, я тут як умеблювання, на яке ніхто не звертає уваги. Все своє життя я присвятила цьому сірому вологому палацу і ще кілька тижнів тому зітхала за тим, щоб повернутися зі своїми камеристками в замок в Шампані, де я зростала, та померти в оточенні садів і ластівок. Але я пізнала турботу Матьє, красу, яка не виходить мені з голови.
-- Правда, що він красень, це очевидно навіть для чоловіків, -- признав Людовик.
-- І не кажіть, спочатку мені здавалося, що аж надто. Але спокою і надії на тихе усамітнення мене позбавило його ставлення. Тепер я знаю, що це буде вигнання сповнене зітхань і безсонних ночей, то навіщо їхати?
-- І Ви волієте роздробити камінь сірки та випити його з вином?
-- Ні, Ваша Величносте. Я б так не вчинила. Не хочу, щоб мене поховали без голови в канаві біля дороги.
-- Перестаньте врешті-решт брехати мені! Як мені це набридло, мамо! – закричав Людовик, втративши терпіння і забувши про манери. – Я не зможу вгодити Вам, якщо Ви не будете щирою. Чи зробить Вас щасливою заміжжя з Матьє?
Аделаїда знов стиснула кулаки, відібрала в сина кусок сірки й кинула його у вогонь, де він вибухнув, змусивши нас відійти, щоб іскри не запалили нам одяг.
-- Гаразд, -- сказала свекруха. – Нехай патякають про стару бабу, якій заманулося бути молодицею.
І я побачила, що вона посміхається, вперше з того часу, як ми з нею познайомилася. Вона здавалася молодшою, здавалася красивішою. Здавалася такою, якою повинна була бути, і якою Товстий король не давав їй стати.
Рішення прийнято, кімнатою пронісся легенький вітерець. Це було полегшення трьох присутніх.
“Ти з молодим красенем, а Аліса зі стариганом. Простіше було б Вермандуа для тебе, а Матьє для моєї сестри”, подумала я.
Я пригадала уроки геометрії, яких навчалася в дитинстві й подумала про сторони любовного багатогранника. Аліса, Рауль, Аделаїда, Матьє… Правильні багатогранники досконалі, творіння рук Божих, але цей не був квадратом і не був правильним.
П‘ятий кут кривавив і болів, ледь переставляв ноги переді мною. Після того, як його знов запросили, Сюжер в розпачі залишив Раду, пробурмотівши якесь банальне виправдання.
В будь-якому випадку, ми всі розійшлися. Людовик залишився з новою королівською парою, щоб обговорити деталі нерівного шлюбу, а я вислизнула, скориставшись, що вся увага була зосереджена на новому члені Капетингів.
Я вийшла на подвір‘я і верхи рушила в напрямку Сен-Дені. Залишила коня біля входу в храм і обережно увійшла в порожнє о цій порі абатство. У дворі, де велися роботи, я виявила маленьку фігуру, що вправно діяла якимось інструментом.
І трапилося найгірше. Найбільш зловісний наслідок сплетених мною інтриг.
Петля.
Може Сюжер підслухав нашу приватну розмову на Раді, може надихнувся ідеєю Аделаїди. Може зрозумів, що вона готова відібрати собі життя за іншого чоловіка, і що його було мало, було недостатньо, після стількох років мовчазного і терплячого товариства. Що вистачило хороших манер і сяючих очей, щоб вона відправилася в добровільне вигнання.
Я хотіла затримати його, але він був далеко попереду, рухався енергійним кроком, немов нова місія придала йому сил. Він тягнув скручену мотузку коридорами й критими галереями. Я бездумно йшла за ним на певній відстані, спустошена, без жодних планів.
Тягнучи за собою петлю, він зайшов у свою келію; я вирішила підійти, хоча й побоювалася, бо не знала, що мене там спіткає.
Сюжер забув повністю зачинити двері. Вузька щілина дозволяла мені заглянути й побачити, що відбувалося всередині.
Маленький ченець виліз на величезне ліжко і розпачливо підскакував з петлею в руці, намагаючись перекинути її через балку на стелі.