Скандал збурив весь християнський світ, літописці близькі до герцога Шампанського, яким заплатили наперед, загострили свої пера. Сумнозвісний Іоанн Солсберійський написав: “Рауль завжди був у полоні похоті, він потрапив під чари спокусливої дівчини й швидко розлучився з графинею Шампанською, своєю дружиною на протязі п‘ятнадцяти років.”
В перші місяці 1142 року ми почули нестравну новину про собор, який відбувся за нашими спинами в Ланьї, за відсутності короля Франції. Ів де Сен-Лоран, папський легат, привіз нам п‘ятикратну новину: Аліса, Вермандуа і три єпископи були відлучені від церкви. Над всім королівством нависла загроза анафеми.
Людовикові було боляче, як нікому іншому. Ченець, що в ньому жив, страждав з кожним днем, в якому його королівство перебувало під інтердиктом, але папа Інокентій II не поступався, непохитний, він не міг пробачити моєму роду колишніх кривд.
Шампань теж.
Ми теж.
Так тривало вже цілий рік, а тепер ми готувалися підкорити їх.
Але це була не єдина причина, чому я вирішила супроводжувати Людовика у Вітрі. Через певний час, коли я з неймовірним полегшенням повірила, що Галеран не повернеться на двір на острові Сіте, моя обережність знов відступила перед старою жагою довідатися, що трапилося з батьком в Компостелі. Я не забула – бо і як? – порад Адамар, але брак новин про кастрата дав мені сили знов спуститися сходами, що вели на кухню палацу.
-- Мені закортіло жаб’ячих лапок. Хто займається закупками на ринку? – запитала я молоду кухарку, що пекла сирники.
-- Емерік.
-- Хлопчик з ластовинням? – пригадала я.
-- Він вже не хлопчик, сеньйоро, -- відповіла та, зашарівшись.
В цю мить зайшов хлопець, набагато вищий, ніж я пам‘ятала, він ніс важкі поліна.
-- Емеріку, королева бажає, щоб ти пішов на ринок і купив жаб‘ячих лапок, -- сказала йому кухарка.
-- Сеньйоро, боюся, що це неможливо, -- відповів хлопець. – Єдина ятка, що торгувала жаб‘ячими лапками закрилася минулої зими.
Я подумки вилаялася. Страх перед Галераном паралізував мене і надто довго не давав мені продовжити пошуки на ринку. Можливо, було вже надто пізно.
Хлопець зауважив моє розчарування і щоб заповнити ніякову мовчанку продовжив пояснювати:
-- Дуже шкода, сеньйоро. Мені теж, не стільки через жаб‘ячі лапки, яких я ніколи не пробував. Але ми товаришували, бо обоє народилися у Вітрі, на землях графа Шампанського. Він сказав мені, що якщо я колись повернуся додому і не матиму роботи, то знайду його на куті площі, поряд з церквою, він там під прапором з жабою.
-- Дійсно шкода, доведеться змінити свою забаганку. Можете купити зацукрованих фруктів? – вигадала я на ходу.
Молодий Емерік негайно пішов виконувати доручення, а я повернулася в свої покої, запитуючи себе, яке виправдання потрібне королеві Франції, щоб з‘явитися в такому місці як Вітрі та попросити дрібних жовтих жаб.
Світало, коли ми вирушили до Вітрі. Це був мій перший військовий похід, моє бойове хрещення. Я наполягла, щоб супроводжувати короля, аргументуючи, що моя присутність заохотить приєднатися п‘ятдесят аквітанських баронів з Пуатьє, Гасконі та Лангедока зі своїми людьми. Достатньо для не надто складної місії, що була перед нами.
Я не сказала йому про свої приховані мотиви. Після завоювання, яке видавалося мені чистою формальністю, я хотіла відшукати торговця, що продавав жаби в Парижі в той час, коли було вбито мого батька і батька Людовика. Зрештою Людовик відмовився від ідеї щось довідатися і задовольнився поясненнями, які всі йому повторювали: дизентерія. Скільки разів я не поверталася до теми, але не знаходила в ньому союзника і вирішила далі продовжувати самотужки.
-- Ви схожі на королеву амазонок, Ваша Величносте, -- промовив Людовик, коли зміг їхати поряд зі мною. -- Чудово Вас тут бачити… Ця кампанія буде короткою, за день-два ми повернемося в Париж.
Мені подобалося бачити його таким оптимістичним і люблячим.
-- Знаєте чого мені бракує з паризької зими?
-- Скажіть мені.
-- Смажених каштанів, що ми їли разом. І наших розмов у сповідальні.
Людовик кивнув зі змовницькою посмішкою.
Закінчивши розвідку, до нас на чолі колони приєднався Вермандуа.
-- Вам не докучає, що Ви в латах на цьому південному вітрі, люба своячко? – поцікавився наш сенешаль.
Залізо важило більше, ніж олександрійський шовк моїх суконь, але я не почувалася в клітці, навпаки, хоч раз захист був справжнім, а не уявним.