-- Вітер божевільних, так ми називаємо його в Аквітанії, -- відповіла я. – Не дивлячись на дурну славу, він мені завжди подобався. Старенькі аквітанки лякають дітей, коли віє південний вітер. Вимагають, щоб вони сховалися в скриню і не ходили в ліс. Подейкують про огрів, що поїдають ніжну плоть, бажано немовлят.
-- Аквітанські огри… -- Людовик посміхнувся, не надто вірячи в мою історію.
-- Це не чорні легенди, Ваша Величносте. На жаль, це не легенди, -- відповів Вермандуа. – Завжди існували історії про голодних людей, що поїдають дітей. Малечу легше вполювати ніж полохливу сарну. І вони набагато повільніші за зайців. Будь-який з супроводжуючих нас солдатів бачив більше розірваних трупів ніж йому б цього хотілося. А повернувшись додому ніхто не розповідає, що багато з нас інколи були змушені їсти людське м‘ясо. Під час довгої облоги, або сховавшись в якійсь віддаленій печері, в очікуванні на порятунок, який ніколи не надійде. І доля солдата, що повертається, теж непевна. Інколи міста, в яке ти повертався, чи сеньйора, що мав тобі заплатити, вже не існує. Їх знищив ворожий барон, або новий король. Багато хто тиняється лісами та шляхами, шокований пережитим, нікому не потрібні хворі на солдатське божевілля, а вже точно в сім‘ях і в тавернах воліють, щоб вони мовчали. Ніхто не хоче вислуховувати їхні історії про плоть і кров. Але ці історії повинні побачити денне світло, тому бабусі перетворюють їх в дитячі легенди: про огрів, про драконів… Вони стають більш сприйнятливими і служать як пересторога.
-- Геродот твердив, що зустрічав канібалів далеко на півночі, де вже не віє Борей, а ті, хто вижив у Шотландії, розповідають, що древні шотландці ласували бочком і ніжками своїх полеглих ворогів, -- додала я задумливо.
-- Я в це вірю, -- відповів сенешаль, хоча думками вже був далеко, вглядався в небокрай. – Ми наближаємося до гори Форше. Я віддам наказ ставати табором і розкладати ваші королівські намети. На вершині гори обладнаємо спостережний пункт.
-- Що ж, йдіть, -- погодився Людовик.
Ми мовчки проскакали добрий шмат дороги, яка вже вела вгору, коли з‘явилася вершина.
-- Ти і твої криваві аквітанські історії, -- обізвався він нарешті з усмішкою, тепер значно ближчий до мене, щоб уникнути чужих вух. – Мати попереджала мене про багату уяву жителів півдня.
Проте, хоча він вдавав, що в жартівливому настрої, його чоло було насупленим і він не переставав спостерігати за військом, що рухалося попереду, в пошуках місця стоянки. На щастя, за винятком кількох шрамів на повіках, в нього не залишилося жодного сліду від поранень, яких він зазнав кілька років тому в Пуатьє.
-- Тобі тривожно? – поцікавилася я.
-- Мені хочеться повернутися в Париж. Я ніколи не був воїном, хоча розумію, щоб керувати королівством, я повинен бути хорошим командиром своїх військ.
-- В мене є щось, що підбадьорить тебе, -- сказала я і простягнула невеличку дерев‘яну скриньку, яку для мене зробив майстер червонодеревник.
-- Що це? – запитав він, здивований і задоволений.
-- Відкрий і побачиш. Нема сенсу описувати подарунки.
Людовик заглянув всередину і вийняв незакінчений часослов, який він подарував мені на шлюбній церемонії. В скриньці було багато шухляд для пера, скребка і пляшечок з матеріалами.
-- Я наказала, щоб скринька була непоказна, аби жадібні очі не поласилися на цінний вміст, -- сказала я. І це було правдою, часослов закінчений з майстерністю Людовика, був безцінним. Його можна поміняти на достатню кількість возів і спорядження, коли він буде закінченим, то стане чи не найціннішою власністю короля Франції. – Знаю, коли ти воюєш, тобі потрібно зосередитись на командуванні, але трохи втіхи перед сном, або на світанку, до того, як всі прокинуться, зігріє тобі душу і ти будеш більше схожий на самого себе.
Людовик глянув на мене з вдячністю. Я знала, що ніщо не принесе йому більшої радості. Ніщо, можливо, за винятком новини про сина, яка все не надходила після стількох років, скільки б ми не ділили ложе.
-- Отже, це правда, ти мене дійсно цінуєш, -- сказав він.
Я не відвела погляд, поблизу були люди, й магія за кілька секунд могла розсіятися.
-- Отже, це правда, я тебе дійсно ціную, -- підтвердила я.
Я зупинилася в наметі поряд з королівським, його був більшим і посередині мав стіл, на якому знаходилися плани міста.
-- Вермандуа, ми спустимося з сотнею піхотинців і тридцятьма вершниками. Щоб вони наразі не бачили облогові машини. Спробуємо переговори, у Вітрі немає ні війська, ні найманців, вони капітулюють ще до того, як смеркне.