-- Ну то спускаємося, -- сказав той, дивлячись на небо. В світлі спекотного вечора хмари набрали помаранчевого кольору. – Цієї ночі я хочу напитися, від цього клятого вітру в мене пересохло в горлянці.
Людовик зосереджено кивнув і я побачила, як вони скачуть з гори вниз, до зачинених воріт у стіні міста.
Повільно минали години, як це завжди буває, коли ти чекаєш.
Сонце вже ховалося, коли посланець на коні викликав мене з намету.
-- Вже здалися? – запитала я.
Збентежений хлопець дивився в землю.
-- Ні, Ваша Величносте. Вони не здаються і більше не хочуть переговорів. Вермандуа попросив мене заспокоїти Вас, все буде швидко і просто, але доведеться вводити військо. Наразі буде достатньо солдатів з драбинами.
-- Гаразд, дайте відповідні накази. Чекаю від Вас наступних новин.
40 Vitry-le-Brûlé
ЕЛЕОНОРА
Вітрі, 1143
Я не сходила зі спостережного пункту. Голоду я не відчувала і відмовилася від запропонованої кухарем їжі. Ніч стала чорною і з вершини гори Форше можна було розгледіти тільки сяйво вогню на солом‘яних дахах, більше нічого.
Нарешті я почула стук копит молодого гінця. Він був вже змучений боєм, початкова завзятість кудись зникла.
-- Добрі новини, солдате? Вже здалися?
-- Так, Ваша Величносте, -- відповів той, задихавшись. – Наш доблесний король Людовик, разом з сенешалем, повертаються з перемогою. Малих сил було достатньо, щоб розбити селян, озброєних вилами й палицями. На прохання короля про милосердя, ми не пролили крові більше, ніж було необхідним.
-- А решта міста?
-- Старі, жінки й діти з самого початку укрилися під священним дахом церкви. В усякому разі, необхідності входити туди у нас не було. Вони перебували там у безпеці, поки люди Теобальда не здалися. Вітрі стало славетною перемогою для Франції.
-- Що ж, йдіть, виконуйте накази. Я чекаю на короля і сенешаля.
Першим з‘явився Людовик, його кольчуга була дещо надщерблена збоку, лезо меча закривавлене, білий кінь весь в грязюці. Вкритий потом, але задоволений. Вермандуа сяяв від радості.
-- Повний кубок мені нерозбавленого вина! Сьогодні гарна ніч, щоб пити аж до світанку. Втрати малі й ми повертаємося з неушкодженими облоговими машинами. В цьому бою ми зекономили купу грошей.
Але його перервав солдат-ветеран.
-- Сенешалю! Загорілася церква і ніхто не знає, як це трапилося. Гляньте! Весь дах палає.
Ми всі скочили на коней і поскакали на вершину гори. Звідти все було чорним і червоним. Нічний небокрай без зірок і полум‘я, що охопило вежу церкви.
-- Скільки людей всередині? – вигукнув Людовик.
-- Три рази по сто, може чотири рази по сто, -- відповів старий піхотинець. – Послухайте! Це лунають крики?
Але це був вереск, я теж почула. Не дивлячись на відстань, південний вітер дув до нас і доносив жах так, немов ми були за кілька метрів від пекла.
-- Я не дам їм згоріти! – заревів Людовик. – Спускайтеся з усіма людьми! Нехай врятують бідолах з церкви!
-- Ваша Величносте, не будьте наївними, вони й надалі наші вороги, люди, які щойно здалися, стануть проти нас, -- заперечив Вермандуа.
-- Нехай половина війська оточить переможених, що брали участь в битві, а друга половина набере води з колодязя і загасить пожежу. Виконуйте наказ, Вермандуа! Я знаю про Вашу ненависть до графа Шампанського, але не дозволю, щоб під час мого правління згоріло чотириста невинних душ.
Вермандуа вирушив з усією піхотою і кавалерією. Залишились тільки Людовик, охорона і я.
З вітром до нас дійшов запах спаленої плоті. Пахло, як в радісні Різдвяні дні, коли смажили ягнят і кабанчиків. Обидва запахи було неможливо розрізнити. Потім недобрий запах погіршав, це вже була не обгоріла плоть. Це було обвуглене дерево, обвуглена шкіра, обвуглені кістки. Гострий і пронизливий сморід.
-- Візьміть, Ваша Величносте, -- один з охоронців з подразненими очима простягнув шматок тканини і ми наслідували решту. Було неможливо дихати чорним димом, що підіймався вгору на вершину.
Вистачило, що завалилася одна обгоріла балка і все, що я будувала протягом років, перетворилося в руїну.
Ми з Людовиком перетворилися в руїну.
В руїну.
41 Червоне і чорне
ЕЛЕОНОРА
Вітрі, 1143
Гуркіт був таким, що з хащі вилетіли нічні птахи й перелякано закаркали. Священний дах церкви виявився не притулком, а смертельною пасткою. Він завалився і всіх придавив. Крики раптово припинилися. Гадаю, це було найгірше: брак звуків, а отже, і життя.
Я стиснула Людовику руку, але вона була холодна і не реагувала. За якусь мить він її забрав.