Я це чудово розуміла, але в моїй голові почав вимальовуватися новий план, без облог, пожеж і смертей. Який хоч раз матиме Боже благословення, від якого я і моя родина стільки часу потайки зрікалася.
І я не знайшла нічого кращого, ніж попросити допомоги в найбільш підступного диявола.
43 Друїд
ЛЮДОВИК
Абатство Сен-Дені, 1144
“Чи буде цього достатньо?”, подумав я.
-- Достатньо для чого, Ваша Величносте? – відповів Сюжер.
Я поглянув на нього здивовано; здається я сказав вголос те, що було в мене на думці. Я не відповів.
-- Достатньо щоб спокутати Ваші гріхи? – наполягав він.
Я відмовився розмовляти, було надто боляче.
-- Любий королю, тепер я розумію, чому на Вас так тисне цей реліквіарій. Вашу душу пригнічують не кістки святого Дені. Вас пригнічує все місто, я маю рацію? Минув рік, а Ви досі несете на своїх плечах тягар Спаленого Вітрі й не знаходите розради в молитвах і в постах. Ви вбиваєте себе і вбиваєте надію Франції, якою править привид.
-- І Ви, мій духовний батько, дасте мені пораду, що полегшить цей тягар? – запитав я скептично.
-- Полегшення не буде, цей шматок чорної душі продовжить гризти Вас аж до смерті. Я можу тільки порадити Вам навчитися жити з цією виною. Вона не зникне. Чотириста душ…
-- Годі! Це всього лиш порожні слова, якими Ви роздряпуєте рани. Якщо не можете допомогти мені, то йдіть приймати єпископів та демонструвати їм, що Ви зробили з аквітанським золотом.
Сюжер скривився, захоплений зненацька моїм спалахом гніву. Я з дитинства ніколи не заперечував йому. Тоді він був Богом, а я лишень серафимом.
-- Я не впізнаю Вас, сину.
“Бо я змінився, монаху”, подумав я, поправляючи важку срібну скриню на плечах.
“І Ви не маєте рації, цього не може бути. Вина не може тривати все життя, довго я з нею вже не витримаю.”
Я теж бачив те, про що мене попереджали радники: моє королівство рухалося в нікуди, що різня у Вітрі, так насправді, була перемогою для Шампані – вона покінчила з багатообіцяючим королем Людовиком Молодим.
Його вже не існувало, я шукав у собі й не знаходив того простака, що дозволяв собі вірити ніби зможе стати гідним королем і чоловіком на висоті грізної герцогині Аквітанської.
З реліквіарієм на плечах я рухався серед натовпу до величавого головного вівтаря. Який надмірний – навіть для Сюжера – цей шестиметровий хрест вкритий топазами й перлинами. Два роки він оплачував роботу славетних ювелірів з Лорени. Дурне марнотратство для мого королівства.
Багато з моїх васалів мене не впізнали. У своїй поношеній семирязі покутника я був одним з тисяч, що прибули на відкриття двадцяти вівтарів Сен-Дені.
Сюжер став поміж архієпископами Кентерберійським і Бордоським, Готфрідом Ле-Лору, тим самим, що одружив нас. Поряд з ними він сяяв. Він вперше одягнув розкішну митру, золото і кармін.
Манірно жестикулюючи вони говорили про стрілчасті арки та вітражі. Всі були зачудовані непомірним склепінням. Я здогадався про його грандіозні плани розширити свою єпархію. Того літнього дня світло і амбіції лилися рікою.
Як мудро з боку Сюжера -- запросити весь християнський світ в день Святого Варнави. Подейкували, що чудо цього святого полягало в тому, що 11 червня завжди сяяло яскраве сонце. Так і трапилося, цього року теж. Сонячні промені лилися через зелені, червоні та жовті вітражі й утворювали мозаїки на колонах і в нас над головою.
Було красиво, містично, а навіть затишно, не дивлячись на те, що Сюжер до абсурду розширив розміри храму, “щоб він трохи більше відповідав величі Бога”, пояснював ченець задоволено всім, хто хотів його слухати, а в той день таких було багато.
Але я відхилився від свого наміру розповісти, що ж трапилося.
Піст під час попередніх днів приніс бажаний ефект: в голові у мене затуманилося і значну частину свого існування я провів у безболісному забутті. Ніякого чорного диму, ніяких руїн.
“Якби до криниці я відправив не половину, а всіх людей, то може нам би вдалося потушити пожежу до того, як…”
Ні, знову те саме. Вони повернулися. Роздуми. Ті самі думки без початку і кінця. Тисячі думок, сотні днів.
Завжди тих самих.
Знов.
“Сьогодні не буду вечеряти”, вирішив я. Але тієї ночі вечеря була публічною, гості прибули з усіх куточків Франції, Аквітанії, Англії, Фландрії. Мав прибути навіть новий папа, але захворів і прислав намісника.