Після смерті Інокентія II, я присягав на вірність Целестину, а потім Луцію II. Відносини були доброзичливими й святий отець відкликав інтердикт проти Франції в обмін за те, що я не заперечуватиму проти його довіреної особи на тепленькому місці в Бордо. Я поступився і погодився. Я був радий, що в королівстві знов відчинилися церкви, кожен дзвін на молитву проливав трохи холодної води на мою обпалену душу.
Але цього було замало.
Сюжер інтригами добився, як в часи батька, щоб граф Шампанський і я, король Іль-де-Франсу, знов стали союзниками. Я повернув Теобальду узурповані землі. Принаймні це я міг зробити.
Але цього, знову ж таки, було замало.
“Побачимо, чи це допоможе”, подумав я.
Я поставив важку скриню перед вівтарем і зітхнувши, витягнув з кишені вазу, яку моя дружина подарувала мені в день нашого шлюбу. Знаменитий витвір мистецтва, який емір Сарагоси подарував її діду під час хрестового походу. Цей диявол був справжнім грішником. Не дивно, що він шукав спокути в Єрусалимі. Я б теж вирушив туди, якби жив у його часи. Але нових експедицій вже не було, всі п‘ять Святих Місць надійно перебували в руках християн.
Я не хотів нічого від Елеонори та її сім‘ї. Я дивився на неї й бачив Алісу. Дивився на Алісу й бачив Вермандуа. Дивився на Вермандуа й бачив Спалене Вітрі. Й мої думки чорніли й чорний дим знов затуманював мені голову. Й все починалося заново.
Моя дружина була частиною свити. Вона супроводжувала Сюжера і прелатів. Більш звична до дипломатії ніж я, вона ефективно виконувала свою роль. Впізнавши вазу дідуся, вона кинула на мене розчарований погляд. Я його проігнорував, як і все пов‘язане з нею останнім часом. Тільки так я міг жити далі.
-- Ви щедрий король, мій сеньйоре Людовику, -- втрутився ченець в бездоганно білій рясі, якого я не знав. Але цей голос… цей голос змусив мене забути про дим і зосередитися на його звуці, настільки він був солодким. – Хоча Церква і не потребує багатств, Ваш жест шляхетний і добре про Вас свідчить. Я отець Бернард Клервоський, любий Сюжер попросив мене прочитати сьогодні проповідь на честь Бога і його святого Діонісія.
Нарешті я з ним познайомився. Не дивлячись на свій смиренний вигляд, він був однією з найвідоміших осіб в християнському світі. Він був вищим навіть за мене, при тому, що мало перед ким мені доводилося підіймати голову. Мені виповнилося двадцять чотири роки, а я продовжував рости. З Елеонорою відбувалося те саме: коли в тринадцять років вона прибула в Іль-де-Франс, то була дівчиною звичайної статури, але продовжувала рости й досягла, як на жінку, скандального росту. Вона ніколи не стригла свої чорні коси, які вже сягали їй до щиколоток. Спочатку жінки моїх баронів критикували її за це, потім почали імітувати і тепер француженки славилися своїми довжелезними косами на манеру королеви Елеонори.
Повертаючись до Бернарда, сиві скроні замінили колись руде волосся. Як і я, змарнілий від постійного посту, шкіра в нього на щелепі була такою тонкою, що було видно блакитні вени. Але його посмішка… Він перебував у мирі сам з собою, як я прагнув цього миру і самовпевненості, які він випромінював.
Ніколи не забуду тієї проповіді, першої, почутої від нього. Намагаючись уникнути ніякового товариства своєї дружини, я розташувався поряд з абатисами й настоятельками, хоча на той час вже ніхто не звертав уваги на присутність короля Франції.
Бернард Клервоський взяв свій старий посох і запанував над Сен-Дені. Його називали “Doctor Mellifluus”, по всьому королівству розповідали, що його голос – чистий мед, і що він міг переконати слухача навіть ще до того, як відкривав рот.
І це було правдою. Його голос…
Мені хотілося закрити очі, щоб затримати його всередині. Мабуть, в Христа був такий голос, раз він навернув до своєї віри стільки людей. Я поглянув навколо і всі присутні, всі, здавалося занурилися в солодкий стан піднесення, радості, миру… багато хто стискав повіки, щоб продовжити транс. Я зауважив у приміщенні якусь дивну легкість, ми всі немов здіймалися в повітря. Бернард театрально використовував паузи. Він був певний себе, своїх красномовних жестів, його обличчя мало перевагу нешвидкоплинної краси, бо зморшки робили його вродливішим, шляхетнішим.
-- Бог теж такий красивий, -- прошепотіла одна черниця до іншої в мене за спиною. – Таким я уявляю його собі ночами, коли він відвідує мене в келії.
Чоловіки теж дивилися на нього з пристрастю, не розпутною, але майже. Всі хотіли ним бути, знаходитися поблизу, хоча Бернард майстерно використовував посох, щоб намалювати умовне коло, свою власну зону безпеки. Я здогадався, що ефект, який він викликав у натовпу не був новим. Здавалося, він звик, що присутні хочуть наблизитися до нього, зваблені немов Одіссей співом сирен в епопеї древнього Гомера.