“І я повинен поїхати, Ліє. Моя присутність тут для тебе тільки небезпечна обуза”, хотів я сказати їй.
-- Приходять новини, Раю. Тривожні новини, -- сказала вона, стоячи з поглядом загубленим у ставку. – Сюжер, абат Сен-Дені, радник французьких королів, прибув у Бордо. Непримітний візит, без оголошення і без інших прелатів. Товстий король прийме рішення, застосує старий закон і влаштує шлюб спадкоємиці одного зі своїх васалів. Подейкують про імена, кандидатів… Він видасть мене за якогось барона, якого зможе контролювати.
-- Ні, якщо мій брат ще живий і я поверну його.
-- Він мертвий! – крикнула Лія, втрачаючи терпіння. – Який в цьому сенс, щоб батько залишив мене правити в тринадцять років і без заповіту? Він мертвий, Раю. Батько мертвий, а ти втікаєш в пошуках привидів, ніколи б не подумала про тебе, адже ти завжди дивився ворогам у вічі й захищав своє.
“Я й надалі це роблю. Захищаю тебе від себе.”
-- Знаю, що я повинна випередити Сюжера, він розумний радник і стримує амбіції короля, але зрештою він його радник, -- сказала вона. – Відколи прибули фальшиві гінці й повідомили про смерть в Компостелі, я більше ні про що не думала. І я займуся цим, але мені потрібна твоя допомога.
-- Все що захочеш, ти ж знаєш. – Я наблизився, спробував обійняти її.
-- Потрібно, щоб ти збрехав для мене перед Радою і перед Сюжером. Я хочу, щоб ти повідомив, що привіз заповіт батька.
Вона була знайома з кожним моїм жестом, і чудово знала, якщо мене щось турбувало, я не міг стриматися і крутив перстень у формі корони, який батько подарував мені перед тим як померти. П‘ять шипів були просякнуті дуже дорогою отрутою, привезеною з Венеції, було достатньо відкрити кришку перстня і торкнутися шкіри, щоб паралізувати людину, розміром з вола.
-- Немає ніякого заповіту, -- нагадав я їй.
-- Буде, -- відповіла вона.
-- І що в ньому буде сказано?
Вона наблизилася мені до вуха. Прошепотіла блюзнірство.
Я поглянув на неї з жахом. Мені довелося спертися на найближчий стовбур.
-- Ти не можеш так вчинити, -- спромігся я прошепотіти. Коли в мене пропав голос? – Після того, що трапилося з Кап…
-- Я роблю це заради Аквітанії, сам подумай, Раю. Зараз я самотня спадкоємиця цих земель і васал короля Людовика VI Товстого.
-- Розумного. Не забувай, що до того, як він захворів, народ називав його Людовиком Розумним.
-- Товстого, -- вперлася вона. – І невже ти дійсно гадаєш, що я упустила б шанс вийти заміж за якогось з його близьких васалів? Ти цього хочеш, побачити, як Аквітанією править володар з півночі, який зневажає все чим ми є? Вони поділять нас, розірвуть Аквітанію, як лягаві, що виявили ведмедя на полюванні. І цей поділ покінчить з аквітанцями. Наша сила полягає в тому, що ми величезна територія зі спільною культурою. Я повинна стати Аквітанією, мене вони не поділять на шматки.
-- Ти знаєш, що наші барони будуть невдоволені. Твій план схожий на зраду і багато хто буде думати тільки про найближче майбутнє, і якщо вони повстануть?
-- Вони приймуть заповіт батька, якщо ти представиш його, як справжній.
-- Ти не продумала деталі. Не так просто підробити заповіт герцога Аквітанії. А шкіра? Потрібно було попросити це в мене до того, як я поїхав, але навіть тоді я б не зміг виконати твій божевільний наказ. Його труп вже ні на що не годився.
-- Я не продумала деталі… -- засміялася вона, хоча не виглядала на щасливу. – Я дістану тобі шкіру зі спини велетня.
Було заведено, що наші предки, починаючи з першого герцога Аквітанії, залишали заповіт записаний на видубленій шкірі з власної спини. В нашого роду на службі завжди був таксидерміст, експерт в дубленні людської шкіри після соборування, і один з наших копістів записував останню волю на спині небіжчика. Це була гарантія від підробок. Дружина засвідчувала, що шрами й родимки на шкірі відповідали герцогським. Зараз не було дружини, а брат і дві доньки, чиє слово ніхто не посміє поставити під сумнів, взявши до уваги божевільний вміст.
Та була ще одна деталь, навіть більш секретна: ”SSS”.
Solo S é Subir. (Тільки Вгору).
Наш особистий девіз, три слова, які батьки шептали дітям від колиски, три невеличких переплетених букви, які ми татуювали собі на правому плечі.
-- Це не девіз, дурепо! -- заревів на мене батько одного разу. – Це конденсована мудрість нашого роду, відповідь на всі рішення, які тобі доведеться зробити в житті. Завжди обирай те, що дозволить тобі піднятися. Тільки підійматися. Як ти гадаєш герцоги Аквітанії стали тими, ким стали й добралися аж сюди? Бо ми вміємо тільки підійматися вгору.