— Тигровий парк, — оголосив провідник, запрошуючи пройти вгору.
На схили пагорбів вели широкі сходи. Разом з нами туди прямувало з десяток темношкірих дітлахів… Раптом я, жахнувшись, зупинився: навпроти мене, виповзши з-поміж скель, звивалася велетенська змія — подібна до тої, яку щойно бачив у «Чайна таун». Змія от-от могла кинутись — і я мимоволі позадкував.
Карма засміявся:
— Не бійтесь — не вжалить! Вона скам’яніла.
Унікальне видовище: за мотивами східної міфології в Тигровому парку з глини й гіпсу зроблено сотні тварин, птахів. Мистецтвом тут і не пахло, але підробка майстерна: враження таке, ніби ти попав у казкове царство. Деякі «творіння» уособлюють жорстокість, страшно дивитись, як людину шматують, ріжуть, розчавлюють їй череп!
А от і пекельні сцени потойбічного світу: дракон поїдає красуню, упирі п’ють кров, грішники киплять у котлах з смолою.
— Кошмар цей не одну ніч переслідуватиме! — із огидою плюнув Анатолій Анукін.
— Не збагнеш, — обуривсь і я, — де кінчається міфологія і починається відкритий гангстеризм.
— Все воно споруджувалось для бізнесу, — переклав нам слова Карми біолог Федір Пастернак.
— Ну і як — великі прибутки?
Малаєць засміявся, а потім, спохмурнівши, мовив:
— За останній час злочинність серед підлітків зросла вдвічі. Цьому сприяє вся індустрія розваг, у тому числі й «чудо-парк»…
Досхочу набачившись міських «джунглів», ми поїхали дивитися джунглі справжні.
Не встигли опинитися в джунглях (ботанічний сад — ділянка незайманої гущавини,’ відгороджена від навколишніх лісів, що давно відчули на собі руку цивілізованого «господаря»), біологів ніби підмінили. Захоплені, збуджені. Кожне дерево, оглядаючи, коментують по-своєму. Тільки й чути: artocarpus intergrifolia… kigeliapinnata… ficus religiosa тощо.
Ми підійшли до гінкого, з широким, як у фікуса, листям, дерева, між гіллям якого висіли зеленаві плоди завбільшки з гарбуз.
— Це «хлібне дерево», — пояснив Касянович. — Коли оті «гарбузики» спекти, вони своїм смаком схожі на тільки-но зняті з черені коржі… А он, — Касянович показав ліворуч, де під листям звисали довжелезні стручки, — «ковбасне дерево» — цигелія піната, як його зве мій колега Пастернак.
— Хотів би я знати, колего, що то за нахаба кружляє над нами? — мружачись від сонця, кивком голови показав на верховіття Анатолій Анукін.
Між крон велетенських дерев, наполохані людськими голосами, літали косокрилі, з страхітливими мордами створіння.
— То літаючі собаки, або кажани, — відповів Касяпович.
— Pteropus egwardsi, — підтвердив його визначення Пастернак.
Хоч ми із Анукіним знали раніше, що на Малаккському півострові, завдяки вічному літу і рясним зливам, земля щедро плодоносить (два-три врожаї збирають на рік), проте були вражені й здивовані незвичайним буянням тропічної природи.
Віковічний праліс стояв непорушно, безмовно. Здавалось, його ніколи не розгойдував вітер, та й не міг би, мабуть, розгойдати, бо кожна гілка, листок кожен були якісь важкі, лискучі, ніби виковані з міді. Сонце не проникало в ці хащі: смарагдова пітьма клубочилася волохато, вгорі, між крон, куди просочувалося сяйво, відтінки зеленавості мінялися на сизі барви. Задушливо, ніби в жнив’яному степу перед грозою знесилює задуха, коли безодня неба сповнена імлою, а десь за нею палає всемогутнє Ярило. Нічим дихнути — повітря напоєне випарами гущавини, запашних смол, пряних пахощів тропічних рослин: кориці, сандалу, ванілі, різних трав, дерев, чагарників, то з великими, а то обсипаними зовсім дрібненькими, як мошва, квітами — такими духмяними, що паморочиться голова… І я згадав наші діброви, їх зарослі лататтями озеречка, ніжний дотик дубового листя, зважнілих краплин, струшених необачно з гілки, ласкаву прохолоду, пахощі прілого падолисту, забуту лісову криницю, з якої вода пахне дубовим днищем; згадав Україну — і мені захотілося додому!
З верховіття дерев, перевитих ліанами й ротанговими пальмами, назустріч неслася зграя мавп.
Ми дали їм арахісові горіхи. Витівниці схопили — і вже їх немає — вгорі, на ліанах.
Що й казати — дивовижний край, щедротна земля. А народ бідує… Бачив я дерево (назва кумедна якась) в цьому ж таки ботанічному саду — товсте, розбухле. Його чіпке, оголене коріння вбило довкола все живе: виссало соки землі, простягнувши далеко свої хижі щупальці.
І постали перед очима оті «зінгери», «шелли» — фірми, паразити на тілі екзотичної Малакки.
Хто її тільки не грабував, хто не гендлярував нею!
У гущавині залопотів дощ. Зелені краплини дріботіли по широкому банановому листі. На ганок, де ми сидимо, краплини впали теж, заскакали прудконого, лишаючи по собі ледь помітний слід — хвилясті смуги синюватого туманцю, що клубочиться над землею.