Згасав день, а до берега далеченько.
Щоб набрати повітря в легені, я випірнув, продуваючи воду з трубки. Глянув угору — занімів. Край неба, де тільки-но палало сонце, немов хвіст жар-птиці, накрили перисті, поплямовані в оранжево-золоте хмаринки. І фіолетове, й блідо-лілове, й багряне — стоцвітна веселка.
Перепочивши, знову зануривсь у воду.
Казковий світ, раніше не бачений, розкинувся переді мною. То була казка з каменю, з найрізноманітніших барв і відтінків. На лобатих валунах, на прямовисних підводних скелях, серед яких просвічувалися вузькі тунелі й гроти, кучерявилися, кущилися, цвіли коралові джунглі — незаймані сади Нептуна…
Над ними, мов метелики над квітами, пурхали зграйки смугастих, то довгастих, а то якихось сплюснуто широких, рибок. Пам’ятаю, якось Касянович, котрий до всього підходить з наукових позицій, класифікував корали на групи й підгрупи. Є, мовляв, корали мандрепорові, або ж корали-роги; мозкові, виглядом схожі на півкулі людського мозку; поритові, гіллясті, грибоподібні, м’які та ще сила-силенна інших.
Може, воно й так — піді мною на дні в непорушному мовчанні, наче вирізьблене рукою геніального зодчого, — розкинулося кам’яне диво. І кожна квітка не схожа на іншу, і рука вже тягнеться її зірвати. Можливо, Касянович має рацію. Та що його той науковий підхід у порівнянні з цією живою, яку не втиснути ні в які рамки, красою!
Я, зачарований підводним дивосвітом, пливу до берега. Він усе ближче й ближче. Води тут, мабуть, по коліна, та я не хочу зупинятися — пливу. Нарешті, ногами торкнувся коралів. Е, та вони крихкі. Дотик — і кам’яна квітка ламається. Її пелюстки повільно опускаються на дно. А я йду, власне, повзу по цьому всіяному суцвіттям лузі… Аж потім, через день-другий, збагну свою необачність. І коли ноги, руки — все тіло, всі подряпинки від коралових квіток, опухши, загнояться, почнуть пекти, я ще не раз картатиму себе за необачну зухвалість — за дике захоплення.
Усе це буде пізніше. А зараз…
Один за одним виходимо з води.
Острівець Мулікаду, порослий чагарниками, лежав як на долоні, увесь перед нами — півкілометрова цятка землі. Де-не-де височіли кокосові пальми, з чіткими, мов вирізьблені гравіром стовбурами на тлі вечорового неба. Хащі підступали до самої води — чіпкі, довгасті, мов огидні ноги павуків, корчі. Мангри! Дерева-упирі, непролазна гущавина океанського узбережжя… Безлюддя. Тиша. Тут ніхто, здається, не живе. Та не встигли ступити й десяти кроків, як оторопілі зупинилися. Широка галявина, власне, оголений, — без кущів пісок, раптом почав… рухатися. Заворушилася пустиня, захвилювалася, як море.
— Що воно?!
Ще кілька кроків — і хвилювання вляглося, але не там, далеко, — поруч. За кілька ж метрів від нас пісок, як і щойно під ногами, горбився, хвилювався знову й знову. Мара!
— Хлопці, та це ж краби!
Наважившись розгадати таємницю «хвилювання», я чимдуж побіг уперед, наздоганяючи «хвилю», що не встигла згаснути. Тисячі, сотні тисяч маленьких рачків раптом кинулися врозсип і, мов провалившись крізь землю, десь зникли.
Старпом зареготав:
— Салаги! — І, до кінця вірний своїй вдачі кожного повчати, додав — Перш ніж ганятися за привидами, запитала б старших. Ну, то хоч тепер збагнули, що воно?
— Раки, — обізвався Сахаров.
— Не раки, а краби-солдати, — уточнив старпом. — Є краби-самотники, краби-павуки, симулянти, горохові і навіть скрипалі. А це краби-солдати. На їхні полчища ми й натрапили.
— Скорше краби-дезертири, — зауважив я, — бо для солдатів вони надто полохливі.
— Ну, то й назвемо їх полохливими солдатами, що, рятуючись, тікають з поля бою і за дві-три секунди встигають сховатися в пісок.
— Нехай тоді ї суходіл зветься островом Лякливих Воїнів.
— Хай буде так! — погодився старпом.
Пізно ввечері повернулися на «Витязь».
Вождь, повечерявши з екіпажем, дивився «За двома зайцями» — фільм, що для нас, мореплавців, був джерелом веселощів. А чи сприймуть наш гумор чужоземці?
Як він сміявся, Муса Алі Діді, спостерігаючи женихання Голохвостова до «незрівнянної» Проні Прокопівни — героїні фільму!
Того ж вечора ми дізналися, чому вождь у перший день не зміг прибути на «Витязь». Англійські офіцери почали вмовляти його не спілкуватися з радянськими моряками, котрі, буцімто, озброєні до зубів, завітали сюди, щоб схилити його, Мусу Алі Діді, не коритися урядові Мальдівів підняти на островах бунт проти султана Мохаммеда Фарід Діді Авал.