Ми сиділи під тінистим деревом — шестеро мальдівців і я. Спокійні, з якоюсь невимовною тугою очі, здавалося, дивились прямо в душу. І цих людей англійці називають ледарями! Але ж руки їхні, натруджені від важких кам’яних товкачів, свідчили про нелегку, виснажливу працю.
— От де ідилія — на Мальдівах! — розповідали нам в Коломбо.
Та ідилії я не побачив… Оця кора, яку з дня в день б’ють остров’яни, аби виготовити собі примітивний одяг; боніто — риба, що сушиться он на низці під пальмами, яку потім забирають на Хітаду, а звідти вивозять на Цейлон та в Індію; копра, так ретельно обчищена й просушена; вода, яку по краплинці збирають у дощові дні; плодові дерева, догляд за якими потребує стільки сил і терпіння, — хіба все це не свідчить про повсякденну боротьбу людини за хліб насущний?
Як же дізнатися їхні імена, цих гостинних остров’ян? — ламаю голову. З горем-бідою довідався, вдавшись до жестів і міміки.
Відповідають мені по черзі: Сандіді, Алідіді, Абдул, Тута, Хамід, Ісмайдіді.
Прийшов Касянович, Пастернак і з ними Абдуладіді — літній остров’янин, котрий учора привозив вождя; він розуміє й по-англійськи.
Скоро повечоріє, а ми гостюємо в мальдівців…
— Що вони тут зроблять, ці шестеро? — питаю Абдуладіді.
Той розповів… На; всіх острівцях атолу є родючі клапті коралового намулу, хоч і не всі суходоли заселені. Кокосова пальма — годувальниця остров’ян: вона й харчує, й одягає людину. Кожне дерево — на обліку. То лише верхоглядам здається, що горіхи самі з неба падають. Ні, пальму треба старанно вирощувати. Вона — справжнє багатство. А ці шестеро мальдівців живуть тут, доглядаючи кокосову плантацію, та ще ловлять рибу — смугастий. тунець славиться за межами архіпелагу.
Стрункий, вродливий юнак — Ісмайдіді — один з шести, з якими я стрівся на острові; Хамід — його молодший брат, підліток. Вони й запросили мене до затоки, де стояв їхній човен. Вдосвіта хлопці повернулися з океану; на лов вирушать тільки під вечір.
Показували острів, пірнали в лагуні, щоб дістати корали й черепашки… Потім Хамід узяв довгасту мандоліну, заграв.
Його брат пустився в танок. Він то рвучко викидав руки вперед, то, як птах крила, опускав їх. Він співає, і пісня така гарна, що хочеться її записати. Але на чому?
Тоді я беру довгасте воскоподібне листя деревця герафа; тонкою перламутровою скалкою з черепашки кукула записую пісню. На судні з допомогою Абдуладді переклав слова. Пісня — про море, про сонце, що незгасно сяє над островами. Мальдівець співав про те, як тихо зітхає голуба вода, шепоче пальмове віття і як цю тишу щодня стривожує гуркіт англійських реактивних літаків.
З «Витязя» повідомили: всім повертатися на судно.
Увечері ми залишили атол.
ТАМ, ДЕ ПЛАВАВ СІНДБАД-МОРЕХОДЕЦЬ
Ми простували на південь. Неподалік Мальдівських островів лежав архіпелаг Чагос — група низинних коралових атолів.
Океан хвилювався. На заході небо запнули хмари. Припустився рясний дощ. Скоро він перейшов у зливу.
Я завітав до каюти. Мій талісман — гумовий морячок, Сіндбад-мореходець, гойдався, тикаючись носом у скло ілюмінатора. Я теж ледве стояв на ногах: від хитавиці та й від утоми, бо цілий день працював, миючи зібрані корали. Глянув на кумедного «морячка» — усміхнувся. Згадав арабську казку про багдадського Сіндбада, його третю подорож… Двадцять днів і двадцять ночей плив корабель, а на двадцять перший день знялась буря і почалася злива. Хвиля залила палубу і змила всіх матросів — урятувався тільки Сіндбад.
Ця картина нагадала мені наше плавання. Правда, штормом нікого не змило, та й не стрілися ми, як Сіндбад, із велетенським птахом Рухх. А ще в тій казці, пам’ятаю, розповідалося про змія, що ковтав людей і навіть острови.
Увечері, коли «Витязь» наближався до атола Дієго-Гарсія, одна з іноземних радіостанцій передала новину: Англія, яка вже втратила більшість своїх колоніальних володінь, тепер, щоб утриматися на островах Індійського океану, збирається купити у приватної акціонерної компанії архіпелаг Чагос. Разом із американцями англійці готують побудувати там військову базу.