Ми з Анукіним стояли на палубі, коли до нас підійшов штурман.
Наш штурман старий морський вовк. Ось він, засмаглий, дужий, ніби прикипів до палуби, зрісся з нею, і його не владна повалити ніяка буря — такі, як віл, певне, були першовідкривачами, з каравелами Магеллана чи Крузенштерна вирушали на пошуки невідомих земель. Я спостерігав, як Степанович тримався, коли лютував тайфун і більшість моряків лежала крижем. Степанович і тоді не здався. Ще й інших підбадьорював.
— То як — обморячилися, звикли?
— Потроху звикаємо, — мовив Анукін.
Натякнув: мовляв, заїла щоденна одноманітність — вода й вода! Степанович вислухав, по хвилині мовчання обізвався:
— Набридає значить? — І, насунувши хлопцеві на очі кашкета, повчально мовив — Не те кажеш! В єдиноборстві з морем людина вивіряє свої сили. Зізнаюсь: ненавиджу тих, що хникають. Такі ще є і на землі й на морі, — обпік поглядом Анукіна. — Що про них скажеш? Слабаки, яких, мов тріску, носить дріб’язковість буденщини. Нудьга, скорбота… Ну, й артисти! Удають із себе чальдгарольдів. А я б їх, сучих синів, примусив, як ми, бувало, на траулері, день і ніч тягати сіті — куди й поділася б нудьга.
— Щось ти, старче, розбурчався! — озвавсь Анукін. — Так ото вже й багато тих чальдгарольдів?
— Не багато, але є.
Ми згодні із Степановичем. Справді, нічого нарікати на долю, пустопорожність ховати за личиною романтичної скорботи! Ми згодні з ним. Тільки чого раптом він заговорив на цю тему? Натяк? Якщо натяк, то невиправданий. Хто-хто, а ми таки не скиглимо і трудимося, слово честі, неабияк.
Анукін сказав йому про це. Той усміхнувся. Та, видно, задерикуватість наша йому сподобалась:
— Не про вас сказано!..
Минув ще один день… Досліджуємо океан. Він таки поволі розкриває свої таємниці.
Сьогодні востаннє промацували Сомалійську, улоговину. Залишаємо ці місця, лягаємо курсом на захід.
На палубі — гомін.
— Хто не хоче проспати берега, лаштуйте фотоапарати, чистіть черевики — завтра заходимо на Занзібар…
Вночі, коли над головою квітнуть зорі та чути одноманітне порипування снастей, я, вахтовий, іду в обхід. Судно — велике, і мені треба зазирнути в кожну щілину: що там і як? Такі мої обов’язки.
Кожного разу в каюті начальника експедиції я бачу світло. Коли ж він спить, цей невтомний трудар.
Якось Гліб Борисович Удінцев запросив мене до себе. Корабельний тесля уже відпочивав, і в каюті треба було полагодити перебірку, аби вода не просочувалася на стіл.
— Будь ласка, заходьте. — По-юнацьки худорлявий, стрункий, схожий на спортсмена, що постійно гартує тіло, не дозволяючи запливти жиром. Його вимогливість — в усьому: в суворому режимі відпочинку, роботі, на яку припадає щонайменше шістнадцять годин на добу. Здається, він всюдисущий. У лабораторіях, де науковці працюють, схилившись над пробами грунту, біля глибоководних драг, у штурманській над маршрутною картою — скрізь можна побачити Гліба Борисовича. Про таких кажуть: «Душа колективу». До того він ще й морська душа: почуває себе в океані, як у давно звичному середовищі, бо з сорока п’яти років свого життя понад сто місяців — майже десять років! — провів в експедиціях.
Я зачарований ним!
Відгомін перший
Людина прагнула до мети, як ріка до моря. Вона йшла неухильно — крізь терни і завали. Повчальний приклад тим, хто зневірився в мрії, знесилився в путі!
Кожен з нас іде своїм шляхом. І у кожного є земля, де той шлях починався. Його благословляли Уральські гори, ліси. Вони змалку вчили Гліба мужності.
Ще хлопчиком бігав він на стрімкі, кедрами порослі узгір’я. Все чарувало душу: хащі, де за кожним пеньком причаїлися лісові чудовиська; кам’яне безладдя гір, серед яких десь виблискують казкові самоцвіти. Внук відомого письменника Маміна-Сибіряка, Гліб, як і його дід, був закоханий у гори, в ліси, в сувору уральську землю.
Удінцеви з діда-прадіда золотошукачі. І далі Уралу не бували. Хто ж посіяв у його душі прагнення до незнаного?
Якось я запитав його про це. Гліб Борисович замислився, поринув думкою в далеке. Потім відповів:
— Знаєте, прочитана книга здатна інколи повернути долю в інше русло. В дитинстві прочитав я повість — не знаю навіть якого автора — «Солоний вітер», і та книга утвердила рішення побрататися з морем, присвятити йому своє життя.
Романтичні, наївні мрії, яким судилося здійснитись.
Звивистий, довгий путь ріки до моря і — нелегкий, бо не всі ж ріки добігають туди… Минуле виринає, мов із небуття; він знову й знову повертається до того, свого першоджерельного початку, коли збагнув щастя пошуку.