Перед війною Гліб вирушив в експедицію. І куди? На Сіверський Донець — до місця битви князя Ігоря з половцями!
— Читали «Слово о полку Ігоревім»?
— Читав.
— Скільки чарівності в ньому! — І продекламував — «То быо вь ты ратии вь ты пльчкы, а сицей ратии не слышано! Сь зараниа до вечера, сь вечера до свьия летять стрьлы каленыя, гримлють сабли о шеломьт… Чрьна земля под копыты костьми была посьяна, а кровию польяна: тугою взыдоша по Руской земли».
Перша експедиція, перша поїздка запалила у хлопця непереборне бажання вивчати рідний край, його історію.
Земля — захоплююча книга, її будь-що треба прочитати — тільки тоді можна збагнути і землю й себе. Потім, через десятиріччя, цим своїм думкам він знайде потвердження в Екзюпері, котрий сказав, що «земля помагає нам зрозуміти самих себе, як не поможуть ніякі книги. Бо земля опирається нам».
Та почалася війна.
Відгомін другий
Цей Вагнер, нестримний політ валькірій! Його музика душу потрясає. Вона й зараз лунає в каюті Гліба Борисовича.
— Любите?
— Дуже! Із ним, Вагнером, у мене пов’язаний один випадок.
Давно це було…
Йшов останній рік війни. Одного березневого дня вони летіли над Данцігською бухтою. Служив Гліб Борисович у нічній авіації. Та цього разу навіть для них, сміливців, завдання було не з легких. Наказ: удень прорватися крізь вогонь фашистських зеніток і скинути бомби на порт Хелл… ІЛ-4 летів за хмарами. Але й там не уник зустрічі з «мессершміттом». Його переслідували три ворожі літаки. Зав’язався нерівний бій.
— Одного «мессера» ми збили відразу, — розповідав Гліб Борисович, — решта продовжувала погоню. То жахлива річ — повітряний бій. Бачили ви, як акули напали на коріфену?
— Аякже. Це було сьогодні на моїй вахті. Кривавий поєдинок в океані!
— Ну, так ото щось таке сталося і зі мною. Тільки — в небі. «Мессери» не відставали… Нас було четверо: пілот, два стрільці і я — штурман. Невдовзі кулеметна черга скосила стрільців. Лишилися ми з пілотом.
Демонічного Вагнера фашисти обожнювали. Який парадокс — злочинці люблять генія! Під його бравурні марші в сорок першому, пам’ятаю, гітлерівці вдерлися на нашу землю. Може, тоді до кінця збагнув я всю глибінь прадавньої журби моєї землі, про яку читав колись у «Слові о полку Ігоревім». І, може, тоді ще сказав собі: прийде час — і той же Вагнер, що супроводжує «хрестовий похід», громитиме вас на вашій же землі! Цей час настав, і настала вирішальна мить для мене: або грудкою впасти в холодні води Балтики, або загнати туди своїх переслідувачів. Та мені ще конче треба було пожити — хоча б для того, щоб відплатити за смерть брата, за смерть сотень і тисяч радянських людей.
У шлемофоні — шум. То — відлуння грози. Я замінив убитого кулеметника. Прикипів до гашетки. Черга, друга, третя. Бачу: смуга чорного диму прокреслила небо. Ще один «мессер» шубовснув у воду. А в шлемофоні — гроза. Не знаю, звідки саме передавали вагнерівське «Кільце Нібелунгів». Отакий збіг: і це грозове небо, і скандінавська сага, що оповідала про те, як крізь хмари й темряву на крилатих конях мчать у загір’я безстрашні валькірії. Під акорди вагнерівської музики ми обрушили вогненну лавину на порт. А коли поверталися, нас підбили. Поранило й мене. Та все ж поєдинок ми виграли!
Війна скінчилась, а море не переставало вабити його. Воно кликало, було уособленням усіх потаємних бажань — стати дослідником океану… Тепер, коли він написав десятки робіт з океанології і в цій галузі став неперевершеним авторитетом, до слів якого прислухаються вчені всього світу, Гліб Борисович впевнено може сказати, що не помилився тоді, обравши нелегкий шлях дослідника.
Усю війну була з ним книга Ф. Нансена «Подорож на «Фрамі». Замість талісмана возив.
— Нансена варто наслідувати. Але не слід забувати, що незвідані острови, шторми, то лише звабливість, бо іноді за зовнішніми ознаками не можна розгледіти того, що таїться в глибині! Справді, кому з нас не затуманювали голову оті романтичні бригантини, голубі моря, осяйні дороги — аж поки на власному досвіді не пересвідчились, що не це головне. Головне — наша праця, цілеспрямованість і віра в те, що робиш в ім’я інших. З часом, як непотрібне лушпиння, облітають з наших мріянь оці романтичні красивості. Та ми не розчаровані, ні!
Я слухав ученого, і слова його викликали шанобу до всіх тих, хто, навіть спаливши в бурю й грози крила, не відцурався юнацької мрії, залишився таким же, як і раніше, закоханим у життя романтиком.
Відгомін третій